Сонце невпинно рухається до заходу, щоб поринути за горизонтом та полишити мене у темряві ночі з глибоким небом, яке постійно манить до себе, чаруючи та лякаючи своєю величчю. Кроваво-червоні відблиски у небі, перисті розмиті хмари, холод, тіні від роздягнених дерев на снігу – все провокує мене до поривання у коридори моєї внутрішньої філософії, згадуючи минувшину та нестямно бажаючи відчути себе безтурботною, веселою, звільненої від метушні.
Я вдивляюся в оце напів-вечірнє зимове небо, бажаючи погнатися за сонцем, постійно уявляючи то полярну холодну ніч на півночі, то засмаглих жителів південної кулі, де на разів сонце подовгу стоїть над головою високо в небі даруючи літнє тепло. Та я б не хотіла прискорити час, хоча я теплі пори року люблю більше. Проте, навіть цю зиму я ціную по-особливому. Вона н е з тих пір року коли дуже сумно, хоча я себе пригнічую інколи думкою, що темрява вранці та ввечері відділяє мене від можливості зацінити велич зими в її повній мірі, бо не бачу яскравих відблисків снігу в сонячнім промінні, бо сиджу в 4-х стінах…І якось так ніжно мене огортають оці слабкі промені зимового сонця,яке ще подовгу буде тримати нас в темряві та холоді. Навіть морозне повітря, стає мені дорожчим кожної миті, доки я на вулиці. Якось радісно від передчуття новорічних свят ,які однак, дуже швидко проходять, і за якими тягнуться все ті ж сірі будні тільки вже іншого року, коли ти стаєш старшим на рік. Знову. Місяць постає все чіткіше та яскравіше посеред неба, його ріжки гострі та зухвалі – так сміливо примостилися серед блакиті. Ось-ось сонце сховається, а місяць буде єдиним господарем неба та мільярдів зірок, що ховають в його безмежжі.
Так хочеться протягнути руки та затримати сонце, що червоніє все сильніше, наближуючись до горизонту. Година спливає ,і замість нього у південно-західній частині залишився тільки багряний слід…який якось казково та водночас сумно переливається сяйвом, наче прощаючись зі світом надовго. Кожну секунду, коли пітьма підступає ближче та заливає все довкола темними барвами, я відчуваю подив, трохи печалі та бажання шукати ключ до щастя. Зима – це період вічного сну природи ,після якого стається диво – наступає її відродження навесні. Зараз оці всі дерева, що буяють зеленню в травні, стоять непорушно в задумі та невідчувають нічого – ані печалі, ані жалю, ані смерті.
Їх щодня все раніше огортає ніч, все сильніше притискає до себе в холодних обіймах. То ледь відчутний вітерець колихає їх гілля, то сильний його порив безжально мучить їх холодом, проте вони від того не ламаються, а стоять і чекають весни.
Сніг рипить під ногами, як у дитинстві себе на мить почуваєш маленьким безпорадним створінням, проте у твоїй душі давно вже відбулися певні перетворення. Коли ти бачиш яким є світі насправді та оголені душі людей, ти вже не можеш казати що ти беззахисний, бо такі споглядання вимагають неабиякої боротьби та самозахисту.
ID:
385884
Рубрика: Проза
дата надходження: 18.12.2012 19:26:41
© дата внесення змiн: 18.12.2012 19:26:41
автор: Ентелехія
Вкажіть причину вашої скарги
|
