Рідна мати моя, Україно,
Ти вмирала і знову жила,
Хоч не раз плювали у спину,
Бо ти спереду завжди ішла.
По нерівній, тернистій дорозі,
Ти ступала, хоч ноги в крові,
І піднятись бувало невзмозі,
Та ми йшли помагати тобі.
Коли ляхи тебе дожирали,
Відважно ішли у двобій козаки,
Бились, волю для тебе шукали,
Щоб ми не були жебраки.
Коли Москва полином напувала,
Хотіла забрати душу твою,
Емським указом роти закривала,
Ми йшли боронити землю свою.
Коли комуністи тебе роздирали,
Брати за волю життя віддали,
Щоб вільну державу ми мали,
У тюрмах холодних гнили.
Коли загинув батько Чорновіл,
Помер не з Божої руки,
Сміявся кожен русофіл,
Кому Україну берегти?
А ти цвітеш, хоч в’яне цвіт,
Нема кому тебе полити.
Та вірю я, мільйони літ,
Моя Вкраїна буде жити!
