Вересень зробив холоднішим небо, а квіти... Боже, яка краса! Особливо айстри! Саме їх так любила Олена Іванівна, мати Віри, Оксанки та Жені. Її будинок був в самому краю села, де така тиша вечорами, яку міг розятрити лише хижий степовий вітер осені чи зими. Айстри були насаджені усюди: червоні, рожеві, білі, бордові, та найбільше мати любила жовті промінчики – жовті айстри...
- Вони такі теплі, - все казала Олена Іванівна до сусідки баби Марічки.
- Та це ж до розлуки, Олено! – все наполягала Марічка.
Мабуть, як у воду стара дивилась. Те горе сталось рік після війни.
Петро був письменним. Йому боліла Україна, наче хвора душа його боліла.
- Я докажу тим росіянам, що ми українці – не бидло, не хохли! Ми такі єдині! Нашою мовою говоритимуть з честю!
Про ці його закидони знали всі, попереджали, щоб мовчав (час був такий) патріот. Не міг інакше, писав всю правду, яку міг би виказати в очі тому, хто хоч насмілиться тріснути погане словечко в бік народу українського.
- Петре, досить! Ми зможемо діток на ноги поставити. Ти он як куєш, а я на буряки. Щось заробимо. Головне, що не голі, не босі, будиночок батьківський маємо. Підмажемо глиною, підведемо, дров на зиму нарубаємо. – Так продовжувала б Олена Іванівна ще довго і довго...
- Я – патріот Укра-а-а-а...
Шибка розбилась на мілкі крихтинки. Кров, як вода розлетілась по стінах, і на ті квіти жовті, на ті айстри.
- Петре, золото моє! Боже, що ж це?! Вибігла на двір, а там – мертва тиша...
Дівчата прокинулись, сіли біля батька, мати ридала не своїм голосом, не на своїх колінах наче сиділа.
- Таточку, я ж так хотіла тобі розказати вірш про Україну, - ревіла Женя. Вона була найменшою, такі вірші писала, що слухаючи її, можна було заплакати тільки за рядочок прочитаного твору. Була найслабкішою. Хворіла серцем, як і віршами. Всю свою спостережливу біль виливала у вірші... Не витримало воно серце. Втратила свідомість...
Той страшний день в селі ніхто не згадує, тільки баба Марічка:
- Я ж казала – до розлуки!
- Та будь ти проклята , стара відьмо! – відказала на похороні тоді Олена Іванівна. Вона була глибоко віруючою людиною, та тепер зірвалась наболілим...
- Тобі того ж ! А ще віруюча! – відрізала стара і пішла геть з тих похоронів...
ID:
396139
Рубрика: Проза
дата надходження: 28.01.2013 12:24:33
© дата внесення змiн: 28.01.2013 12:27:18
автор: Ліна Біла
Вкажіть причину вашої скарги
|
Цікавість продовжується. Дуже гарні описи (сюжет апріорі клас!) Початкова ретроспектива і квіткові лейтмотиви - оце те, що треба! 
читайте із задоволенням
зачіпа... Чекаю далі.
