Роман Тармола-Мирський, Зорі в небі весну хороводили
Зорі в небі весну хороводили.
Я на зустріч з тобою летів.
Наді мною твої очі сходили –
Ніч коротшу твій погляд робив.
І робилася нічка світлющою,
Хоч намисто росяне збирай,
Від твоїх від очей незаплющених
Починався життя небокрай.
Щастя, де ти? На чому спіткнулося?..
Змова нас розвела? Наговір?
Ти чому до мене не вернулося?..
Більш нема ні очей ані зір.
Що було – відпливло... Не повториться...
Вічний біль тільки мучить у сні:
По ночах сизокрилая горлиця
Б’ється крилами в білім вікні.
За якими, скажи, краєвидами
Ти знайшла свій душевний спокі́й,
Що зробила з жіночою кривдою,
І де перстень ти кинула мій?..
Чи з високої кручі над Німаном,
Чи в провалля своєї журби?
Боже милий, як мало потрібно нам –
Закохатися щоб... розлюбить.
Раман Тармола-Мірскі
Зоркi ў небе вясной карагодзiлi.
Я к табе на спатканне ляцеў.
Нада мной твае вочы ўзыходзiлi -
I рабiлася ноч карацей.
I рабiлася ночка вiдушчаю,
Хоць ты пацеркi росаў збiрай,
Ад тваiх ад вачэй незаплюшчаных
Пачынаўся жыцця небакрай.
Шчасце, дзе ты? На чым спатыкнулася?..
Абгавор нас развёў? Загавор?
Ты чаму да мяне не памкнулася?..
Нада мной нi вачэй больш, нi зор.
Што было – адплыло... Не паўторыцца…
Вечны боль адно мучае ў сне:
Па начам шызакрылая горлiца
Б’ецца крыламi ў белым акне.
За якiмi, скажы, краявiдамi
Ты знайшла для душы супакой,
Што зрабiла з жаночаю крыўдаю,
Дзе пярсцёнак ты кінула мой?..
Цi з высокае кручы над Нёманам,
Цi ў бяздонне сардэчнай журбы?
Божа мiлы, як трэба не многа нам,
Закахацца каб… i разлюбiць.
