напевне, не зможу змиритися з тим,
що ніколи не буду з ним...
і не стримуючи знов сльози
і, вмикаючи істеричку,
розуміючи, що не разом,
а депресія - то вже звичка,
буду бігти по коліях боса
і кричати знову безсила...
зранку в полі збирати роси
і вплітати у коси сиві.
він не впустить у свій світ одинокий.
я, втікаючи назад у минуле,
буду знов повертати роки,
ті, котрі вже давно б забула,
віддала, відпустила б з вітром
і, прийнявши майбутнє -мило
вже виховувала б своїх діток...
та забути немає сили!