Не питай мене, як сталось, що я втратив розум?
В метушні кажу таку мізерну кількість слів?
Я блукаю в лабіринті на твоїй дорозі,
Все згораю спогадом, коли тебе зустрів.
Ти мені подарувала пульс у сотні герців
І Амур кружляв, десь поруч, й цілив в круговерть.
Та одначе, щось тихенько проросло у серці,
Прирекло омелою окрилення живе.
Не питай мене, чому весна в зимі розквітла?
У заметах завиднів проталин острівець?
Я жадав проміння, котре віщувало світло
І спалило б небосхил мій зовсім, нанівець.
Ти для мене стала своєрідним талісманом,
Оберегом від пітьми льодовикових ер.
Незгасимим полум’ям, безкрайнім океаном,
Кличеш в просторінь свою, в космічний феєрверк.
Не питай мене, чому неначе божевільний?
Чому віхола п’янить, мов дороге вино?
Пам’ятаю, як озвався мовчазний мобільний,
Як почув твій голос, як помчався у танок!
Ти відкрила Атлантиду, що ховав від себе,
На планетах недосяжних зоряних систем.
У весельці вигнутій яскраво на все небо,
Проступило лагідне і виразне «Je t’aime».
Не питай мене, чому пливу так легковірно,
Хоч, напевне, під водою рифи й моноліт.
Закипіли Всесвіти в думках таких безмірних
І крильми щосили вверх, в омріяний політ!
18:31, 08.01.2011 рік.
гаоні почуття!
