я бачив сьогодні сохатих
з рогами від пуза
і аж до неба.
за роги ці чіплялися хмари
і збирались в загрозливі маси,
чорні від гніву,
тривожно-блискучі.
росою напоєні,
набухлі і дужі.
роги сохатих гордо підняті
супроти світу.
так схожі на виклик
і іноді
навіть на відгук.
важезні й шершаві,
побиті життям пережитим,
наповнені співом птахів
у час пробудження літа.
розлогі і сильні
вони ворушили небо
колотячи хмари,
збиваючи їх до купи,
щоб викресать іскру
у хмарах отих
блискучу
і щоб запалилося небо,
грози пробудився дух.
трусять сохаті рогами,
упиваючись силою,
зрушувать небо -
не колотити міста.
дихають вільно сохаті
грозою шаленою,
тремтять від свободи,
від щастя і від
життя!
жаль ми не сохаті,
у нас є камінні нори,
ходи у мурашниках завчені,
маршрути стабільно-пусті.
і щось всередині у кожного
точно зламано,
хоч руки у нас, як і завше,
такі ж працьовиті
і золоті.
вітрини, прилавки
і світлофори,
автівки й затори щомить
та й щодня.
обличчя в вітринах
такі ж неповторні
і манять, і кличуть -
зловити їх погляд
нам вкотре часу нема.
і от коли будуть
прогнози погоди,
чекатиму звісток я грозових.
згадаю сохатих
із древнью силою.
жити уміти
і жити по-справжньому,
впиваючись силою,
нам треба ще вчитись у них.
25.01.2013р.
