Ще день, як день. І ночі зовсім тихі.
Ще сонце світить. Зорі мерехтять.
Ось горобці цвірінькають з-під стріхи.
Он сови десь до місяця летять.
Живи собі, молись і посміхайся,
що вписаний у простір цей стрімкий.
Так муляє, аби весь світ дізнався,
який ти серед інших не такий.
Ну й що із того? Може хто заплаче?
Чи вхопиться від сміху за живіт?
Вже й ближні до поезії ледачі
і Музі теж давно – фізкультпривіт.
Але ж – надія, як завжди, остання,
але ж – потрібна казка про любов
і несказанне слово про кохання...
І поки є поет хоч би й останній,
то час її останній не прийшов.
Поезія від того не вмирає,
що хтось перестарався, як на гріх.
Буває,
смерть поета наступає,
коли стає однаковим для всіх.
