Засвербіла загоєна рана…
І нахлинули думи гіркі.
Пригадалось від чого ті шрами,
І нахлинули сльози терпкі…
Як мене безсердечно ламали,
І «каміння» кидали у слід…
Ті слова, що пронизують рани,
Я, мабуть, не забуду повік…
Та я тими сльозами зцілилась,
І свій плач замінила на сміх…
Не забула про це, а змирилась,
І зуміла пробачити всіх.
А тепер, коли задля розваги
Мені кинуть «сміття» на поріг
Не зверну вже на це я уваги,
І не плач всі почують, а – сміх!
