Одна хотіла вічну зиму, чекала снігу за вікном.
А друга мріяла про літо, де пахне ніч солодким сном.
Тій першій снились білі квіти на білосніжнім килимку,
А другій - літо, просто літо, і солов'їний спів в садку.
Вони у дзеркалі зустрілись... У дзеркалі часів й народів.
Й захоплено туди дивились... Отак дивились, як у воду.
Вони такі нестерпно схожі, і невимовно все ж чужі.
Розквітли враз із криги рожі, а змерзло літо у душі.
Це дві принцеси у в'язницях своїх знедолених світів,
Але кому яка різниця, хто їх в тім світі зачинив?
Чи так важливо, де їх мрії блукають в сизі вечори?
Одна летить в чужі країни, а інша - в рідні хутори.
А все ж, ту зустріч у дзеркалах чомусь ніяк їм не забути...
На вухо доля нашептала: "А десь там може краще бути"...
Омана мозок полонила, лунають крики нарікань:
"У мене шкіру ріжуть крила моїх нездійснених бажань!"
Змією тріщина пішла - і ось вже дзеркало розбите.
Немає. Мрії вже нема. Лишилось тільки сльози лити
Одній і другій, тут і там, над сріблом битої води.
Бо в'язні донебесних брам не відають, куди їм йти.
Але нав'язлива та думка. Як виявилось, надто сильна,
Забрала все повітря з горла, кричить: "Я хочу бути ВІЛЬНА!"
Я хочу вже сама обрати, на свій шлях кинуть з пальми гілку.
Вже досить мріями літати, я маю право на помИлку!
Підводить ясно-сірі очі ота, що ніжно любить літо:
"Я залишатись тут не хочу!" Їй вдалось крила розпустити.
Вона їх здерла, і упала. На ногу вп'яли їй ланцюг.
Та вже запізно. Не злякали. Вона продовжила свій рух.
Полила злива, тепла злива, залізо знищила іржа,
Зірвались пута, і щаслива, здійснялась високо душа.
"Я не чекатиму на диво!" - у небі білі пластівці.
О, як красиво, як красиво ярмо розбилось в камінці!
Та, що жила у царстві спеки, з яскраво-карими очима,
Підвелась гордо й непорушно, з'явились крила за плечима.
Спочатку були ледь вловимі - малі й прозорі, як у мухи,
Але не все ж буває зразу. Хай виростає сила духу!
Хай котиться в душі лавина, хай налипає білий пух,
Нехай могутньою пташина рушає в царство завірюх.
Вона спочатку, мов незграба - пілот-аматор літака,
Та все здолає непоборна душа уперта та палка.
І хоч закохана в крижини й обожнює кришталь снігів,
А все ж у серці тлять жарини в підніжжі ста сухих стогів.
