Немов веселка, промайнуло літо,
Вже світла осінь стала на поріг.
Іду до неї впевнено, відкрито:
Вона – чуттів надійний оберіг.
Ще буде тепло – я в це свято вірю! –
Осіннє сонце пеститиме дні...
Свою любов на тебе я примірю,
І буде мить, де ми одні, одні.
І будуть нам ще тихі, мрійні ночі
І зір рясних безкрая благодать,
І ще не раз вдивлятимуся в очі,
Щоб все, що в серці зріло, їм оддать.
І ще не раз бродитимемо в лісі,
Шукаючи між росами гриби,
Немов судьбу, що вийшла на узлісся,
Благаючи: "Зі мною щось роби!"
І ми зійдем з тобою на вершину,
З якої видно неосяжну даль:
Святу Любов – на самій верховині,
Внизу – знегоди, смуток і печаль.
Прекрасно выражена смысловая динамика: из мира земных чувств и реалий - к сакральному центру. И разделение вечного от бренного.
Летящее получилось стихотворение.
Олекса Удайко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Лена, та Ви ще й критик... кудишній! Дякую за коментар!