Я розлітаюсь на шматки, коли в печалі,
Мене нема, є мовчазна холодна тінь.
Не покидай мене, не йди в далекі далі,
Востаннє подаруй очей-волошок синь.
Зіткала із ночей життя свого основу,
Знеболювала щем пігулками для сну
А ти ішов, і повертався знов, і знову
Шукаючи в мені свою весну.
Любити іншого, невже це заборона?
Так кажуть люди, так вихована я,
Вже червоніють за вікном калини грона
А я одна, одна, але твоя.
Ще з досвітку нап’юсь гіркої кави,
Піду у парк скупатись під дощем
А в тебе, завжди інші справи,
І не тривожить твоє серце щем.
Як можеш так, не вірити в кохання?
Я тут, з тобою, лише озирнись!
…скінчиться дощ, пройдуть розчарування,
І запалає сонцем вись!
Ти зрозумієш істину кохання,
Вона тебе поверне до життя,
А я піду мов сон, ще до світання,
Піду щасливо вдаль без вороття…
Так, мабуть така їхня доля. Не судилося бути разом, хоча, хто зна, усе у житті буває! Я знаю такі випадки, що через 25 років сходяться і живуть. А ви, вірите в долю?
... завжди так трапляється: вона чекає, доки він порозумнішає... далі він розумнішає, але і вона теж - вона іде, знаходить інше щастя... а він в самотності гризе лікті із-за своє дурості... шкода і його і її .... ...
... 
5/5
