«Навіщо ви мене родили,
Якщо тепер я вам не та?
Навіщо уночі убили?
Була ж я дівчина свята.
Свята, що тілом, що душею.
Тепер із злобою своєю
Ходжу ночами по хатах.
Лякаю люд хрестний у снах.
Але ж на вас я зла не маю,
Бо ви ж мій тато і я знаю,
Що согрішили ви в вині.
Упились ним і все в огні.
Палали очі ваші страшно.
Рука ж була як камінь той.
Душа ж у пеклі вже горить
І ви готові те убить дитя,
Що породили.
І тіло моє не закрили».
Від сну страшного схаменувся
Мужик, що п’яним спав в хліву.
В відро з водою окунувся,
Тоді ж бо тихо обернувся
Й побрів десь далі по селу.
Вже ж рік пройшов із тої ночі,
Коли напився він вини.
Забрав тоді життя дівоче.
Хоч згадувать оте не хоче,
Але ж все бачать його сни.
Убив ножем свою дитину.
За п’янкою убив себе.
Прокляв тоді він тую днину.
Розбив навік свою родину,
Але ж ніяк він не візьме
Себе до рук.
Приніс в життя ж то скіки мук.
Кохана жінка, що клялась
Його любити все життя,
Таке стерпіти не змогла
І подалась у каяття.
До Бога бити молитов,
Щоб якось змити тую кров,
Що окропила всих і вся.
Втопилось у крові життя.
Сховали доньку й розійшлись;
Вона у храм, а він все пити.
Життя ж не в змозі научити
Цей світ за все у ньом любити.
Любить на світлу, трезву думку
Чомусь не можем ми. Дурні.
Шукаєм щастя у вині.
Ми ж знаєм міру.
Ми смішні!
Тонем в вині. Горим в огні.
І міра ллється вже за край.
Невинну душу прямо в Рай,
А вам, убивці, ложа в пеклі.
Там вас чекають вже давненько.
Наллють по повній й помаленьку
В п’яний екстаз разом падуть,
Але ж чомусь невинні мруть.
А ви живете, як жили.
П’єте усе, як і пили.
І вам плювать на рідних всих.
Не ви ж виновник їхніх лих.
Мужик по ночі все блукає.
Прощення навіть не шукає.
Гірку тихенько ллє до рота.
«Ото ж п’янючая сволота!» -
Сказала бабця біля двору.
«Мовчи стара. Не здохла з мору,
Так я до землі тебе привалю.
Тобі то яке діло. Хочу їм,
А хочу – п’ю!»
Так і піде далі по селу.
Лиш біля хати схаменеться.
Згадає дівчинку малу.
Сльозьми він повний набереться,
Але ж не пустить їм іти.
Втіче в шинок від самоти
І там як треба вже нап’ється.
Забути хоче, та не в змозі.
Щоночі, в снах, стоїть він на порозі
У ту страшну осінню ніч.
І бачить все що натворив.
І бачить, як її убив.
Вона кривава вся встає.
Іде до нього, обіймає,
Сідає близько тай питає:
«Навіщо ви мене родили,
Якщо тепер я вам не та?
Навіщо уночі убили?
Була ж я дівчина свята…»