Мені занадто вузько в цій білій сукні,
артерія настільки сонна,
що ось-ось розірве останній шов на комірі.
Ти роздягаєш мене тоді,
коли ноги не без того трухлі..
В’ялі, важкі, наче наколені морфієм
без вагань і зайвих ляпасів
до останньої жилки
всохлі.
Мені треба неодмінно почати їсти
і терміново молитися Богові.
Може, тоді я стану хоч трішки сильніша
і ти мене не задавиш очима
при випадковій розмові.
Здається, що двері давно обросли багряним мохом,
а я сама давно пустила коріння.
Одне з двох: або задихатися,
терпіти твій ядучий подих,
або ж визнати,
що так лиш можу я прожити.
Він справді не проти, щоб я почала пити.
Знову тижневі прогули
і знову під очима шкіра висне.
Марную години, ліплю колажі,
і знову б’ю себе в груди,
а сукня все тисне
і тисне..