Тихий вересневий вітер здіймав її волосся догори, і тоді вона була схожа на русалку чи лісову мавку. Легенькими кроками дівчина ступала по майже поснулій траві, що уже встигла вкритися помаранчево – жовтим покривалом. Звідусіль були дерева з оголеними вітами, що з разу в раз гнулись під наполегливим подихом вітру, змушуючи її здригатися кожної миті. Їй не було холодно, але вона щосили дмухала у руки, ховаючи їх у рукава свого довжелезного коричневого пальта.
Він сидів на своєму дивані тримаючи в руках теплу каву. Радіо, що хрипіло на його кухні, затихло, зробивши в квартирі мертву тишу. Було настільки тихо, що йому здалось, ніби всередині чашки з кавою щось хлюпоче, але, не встигнувши збагнути всю безглуздість своїх думок, піаністка, що жила поверхом нижче, зруйнувала усю цю диво-створену тишу. «Де вона?» - запитав він сам у себе, і відлунням у його голові пролунала відповідь: «Зайди».
Через 15 хвилин хлопця не було вдома. На столі залишилась лише спорожніла чашка, у глухому мовчанні радіо. Він біг не знаючи куди саме. Він біг за нею. Його вело серце.
- Світе мій, тебе я благаю: віднайди спокій у мені! – прокричала вона в кремезні стіни лісу. Впала. Сидить на колінах. Закриває очі. Плаче.
- Кохана моя, я знайду тебе! – говорив він сам собі, пробираючись крізь насипи листя поміж сухих дерев. Спіткнувся, упав, але піднявся й продовжив свій біг. Зупинився. Побачив її, що сидить на землі. Колінами повністю вгрузла в листя. Підійшов. Обійняв за плечі. Повернув до себе. Зазирнув у очі:
- Що ти тут робиш, кохана моя?
А кохана його просто встала. Вирвалась з обіймів. Роззулась. Поглянула на його здивоване лице й пішла. Він дивився, як вона зникає в тіні сонних гілок, як вони, дерева, забирають її від нього. Заплакав. Просидів там до опівночі. Зрозумів – вона не повернеться. Піднявся. Випростався й рушив додому.
«Скільки можна брехати самому собі?!» - запитував докірливо, але через мить винувато виправдовувався: «Я кохаю її. Так. Я кохаю її.»
Декілька років тому й зараз, і наступні роки він не один раз бачив її вдома, а вона з’являлась і зникала. Дражнила його, як тоді, коли познайомились.
Прийшов додому. На столі залишена ним чашка й тиша... На кухні ввімкнулось радіо. Посміхнувся:
- Кохана, ти вдома? Я так і знав…
Стиль написання не те щоб шкутильгає, але тріііішечки підредагувати не завадило б.
Показую. Твій варіант-
Звідусіль були дерева з оголеними вітами, що з разу в раз
гнулись під наполегливим подихом вітру, змушуючи її
здригатися кожної миті.
Мій:
Дерева раз у раз гнули оголені віти, підкорюючись наполегливому подиху вітру, примушуючи дівчину щомиті здригатися.
Ніби і нічого не змінено, та все ж)
Вероніка Стрельченко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
так, суть та сама і слів меньше )але гра слів. складне написання мене якось більше приваблює )))) ну не знаю... так, дещо потрібно буде відредагувати ))
дякую )
