Небо блакиттю стікає в траву,
тиша промінням, мов струнами, грає.
Знову тебе крізь самотність зову,
знову твій образ у душу впускаю.
Миті нестерпні, сумні і важкі,
наче мене поглинути готові.
Йду в невідомість, де наші стежки
хтось заховав у грозі вечоровій.
Музика Долі злітає щораз,
кличе бентежно на зустріч з тобою.
Може, то сниться світлинами час,
може, твій голос озвавсь за горою?..
Світло надій переходить у сніг,
спогад лягає під серце крижинно.
Літо скінчилось, кохана, й до ніг
падає осінь, мов сльози невинні.