Звук прийнятого повідомлення оживив увагу,
У думці залунав старий мотив.
Ти був ... і ось тебе не стало...
Колись сонце, зараз зграя злив.
Я клялась, божилась більше не писати,
рядків приречених на сміх,
Та знаєш важко стриматись і не закричати
Коли надворі літо, а на душі сніг.
Пам'ять , знаєш, важко форматнути,
Важко стерти болю шрам,
Як же хочеться про все забути!
Та кров іще сочится з серцевих ран.
Червона і гаряча вона омиває тіло,
Що обіцяло і вірність зберегло,
Що покохати серцем так зуміло,
що перестало помічати зло.
Знаєш , я була наївна,
була по-своєму дурна,
Кохала, як хвора безнадійно,
В очах світилася весна.
Писала листи тобі одному,
Тобі одному присвячувала пісні,
І довго, не знаючи утоми,
Образи ховала у собі.
Я не була музою поетів,
Не була й сама митцем,
Серед сотень набридливих сонетів,
Шукала зміст вигаданих поем.
А тепер, коли 16 подвоїлось в житті,
І в паспорті фото вже не те,
Ти пиши, пиши мені,
Хоч час ті дні нам не верне...
Це дуже важко розказати... Це навіть не вірш, це як кров що повільно капає з рани або як плач, ні, болісне виття ...
