Півморок в кімнаті. Вітер гуляє квартирою, грюкає дверима, завиває в замковій щілині. В брудному вікні за запиленими жалюзями видніються, потемнілі від вологи, боки багатоповерхівок. Вони схожі на облізлі тіла бродячих собак. В дворі нявчить кіт. Його жалібне голосіння додає атмосфері зловісності. На тумбі цокає годинник. Мій вічний метроном. Цок-цок. Цок-цок. Міряє мій час.
Клацає замок у тамбурі. Я здригаюсь і різко підводжусь. На мить темніє в очах. Замок клацає знов, але вже в сусідніх дверях. Сусіди… Я сідаю на ліжко, склавши на колінах руки. Всередині мене бушує якась невидима сила, потужна енергія метається, наповнюючи кожну клітинку тіла. Намагаюсь стриматись, та це понад мене. Зриваюсь з місця, броджу квартирою, різко розвертаючись. Знов заходжу в спальню, замикаю двері, спираюсь об них спиною. Безвихідь. Який же нестерпний стан! Поволі сповзаю на підлогу. За що..? Вчепляюсь пальцями в волосся. Тілом проноситься дрібний дріж. Замовк кіт. Втих вітер. Тепер тишу порушую лише цокання механізму. Рачки лізу до ліжка. Скручуюсь на ньому калачиком. Горло стискає судома. Хочеться зламати щось, розтрощити. Нічого… Ще трохи… Стискаю кулаки, впиваючись в долоні нігтями. На дворі забрехав собака, одразу з різних сторін задзявкали його родичі. Кидаю погляд на циферблат… Можна!
Зриваюсь на ноги і починаю поспішно одягатися. Вилітаю з будинку і швидко прямую в сторону трамвайної зупинки. Наздоганяю трамвай, який вже надумав був втеки. На задніх синіннях знаходжу прокомпостований пільговий квиток. Сутінки. Виблискує бруківка від недавнього дощу. Тьмяно світять жовті ліхтарі вздовж вулиці. Човгають замучені перехожі. Одні поспішають – на них вдома чекають діти, батьки, домашні улюбленці. А інші йдуть поволі, їм нікуди поспішати.
Ось потрібна зупинка. Вистрибую з вагона перш ніж двері встигають повністю відчинитись. Поспішно оминаю пішоходів. Зриваюсь на біг. Вже зовсім близько. Шалений порив вітру ледь не збиває мене з ніг. Раптом я бачу знайому постать. На мить серце завмирає, та через секунду вже б’ється в шаленому галопі. Погляд ковзає по любих рисах. Кидаюсь в обійми, занурюю пальці в волосся, вдихаю рідний запах…
- Ну, привіт…
Нарешті.
30 травня 2013
