Багряна від листя дорога веде в безкінечність,
огранена майстром на білім, як світ, полотні.
О стишена осене, в тóбі моя недоречність,
і серця тривоги, і скриті пророцтва сумні!
Допоки ще дзвоном відлунює стогін у скронях
і бачать зіниці живого крило журавля,
засвічуся сонцем, як зрошений мамой сонях,
й чийсь голос почую, що лине, мов дань, звіддаля.
Це ти, моя доле, прикликуєш в небо безкрає,
у сон кольоровий, де тихо вмирає трава.
Над Прутом веселка для когось ще барвами грає,
а я за межею визбирую слізно слова.
Такі, щоби скласти дзвінку звукову амплітуду
для пісні, з якою за обрій колись відлечу.
Тож вірю, кохана: й тоді, як між зорями буду,
мене упізнаєш, вночі запаливши свічу.
листопад 2012
