Кохання не шукай мого…
я вільна
як Дафна
на самотність приреклась
вона ж такою гордою була
зреклася Аполлона
божевільна…
Кохання не благай мого…
я скута
як дерево
корінням уп’ялась
у землю болю
ніби пів-крила
тріпоче у душі моїй спокута
Не приручай…
не приручай мене!
я дика,
як пташка
із незайманих дібров
стихіям в унісон пульсує кров
мовчать мої страждання
аж до крику…
Я – ніби Дафна,
ти – неначе бог
і, як вона, до тебе промовляю
то люто крижанію, то палаю
моя самотність дивна
як і світ…
о раю мій!
не бути нам удвох…
О Аполлоне!
ти – моя вина
пробач за розпач першої любові
плети з мого гілля вінки лаврові
моя свобода – вічна
як і біль…
тобою я
нескорена одна…
О Аполлоне!
не цурайся втіх
даруй кохання небо-оким дівам
голуб красу і слухай ніжні співи
ця повість безкінечна
як і час…
о мій нектар!
пробач невинний гріх!
Дуже гарно, чуттєво і велично. 
