Як хороше! Зима! Прекрасна як ніколи!
Дивлюся на гульню морозів і завій,
Смакую простір я повітряний довкола –
Мороз вганяє кров у кровобіг стрімкий.
І ніч розбуджена вітає ранок тінню.
За вікнами блищить веселкою кришталь.
Іду, а слід мій – стежка темно-синя,
Збігає від мене в покриту снігом даль.
Світанкове желе малинового сходу
Сповзає на снігів розпушену блакить...
І радість, й супокій, мов божа нагорода,
Голублять душу, ніби сонце в ясну мить.
Ясніє небосхил... Мелькають, наче в морі,
На хвилях насипних сіяючі вогні.
Співають, сяють, і втішаються простори,
І кроками риплять в криштальній тишині...
Пірну я у цей сон, де насолоду маю,
Заграю гімн Творцю на скрипці льодяній,
І свято зимніх днів навік запам’ятаю –
У серці збережу як кращий спогад мій.
Таццяна Дзям'янава
Як хораша! Зіма!
Як хораша! Зіма! Прыгожа, як ніколі!
Дзіўлюся на гульню завей і маразоў,
Смакую па глытку паветра і прыволле –
І сцюжа ўсё хутчэй ганяе ў целе кроў.
Абуджаная ноч вітае ранак стынню.
На вокнах зіхаціць вясёлкаю крышталь.
Іду я, а сляды дарожкай цёмна-сіняй
Збягаюць ад мяне ў заснежаную даль.
Світальнае жэле малінавага ўсходу
Спаўзае на снягоў бахматае безэ...
І радасць, і спакой, і божая лагода
Аблашчваюць душу, бы сонца, пакрысе.
Яснее небасхіл... Мільгаюць, нібы ў моры,
На хвалях насыпных іскрыстыя агні.
І ззяе, і пяе, і цешыцца прастора,
І крокамі рыпіць у звонкай цішыні...
Я кану ў гэты сон, уп'юся асалодай,
На шкельцах ледзяшоў сыграю Творцу гімн
І свята зімніх дзён запомню назаўсёды –
У сэрцы зберагу, як лепшы успамін.
