Напружена тиша. Повітря холодне в легенях.
І осінь знов намагається щось довести.
Спустошені люди, закутані в власні проблеми,
Без цілі і напрямку десь намагаються йти.
Це мабуть самотність. А може це навіть свобода.
А може це просто якійсь там ванільні думки...
Коли поруч з тобою повно якогось народу,
А рідну людину між ними не можеш знайти.
Коли ти відчуваєш нутром свою непотрібність,
А навколо просякунуте все лицемірством.
Можливо, все це якась перевірка на міцність?
Хоч мабуть це просто принцип великого міста.
Малію й зникаю знов у своїй безпорадності.
В мою душу сонце давно не світить.
Тут мені не потрібно забагато завзятості:
Мої спроби все рівно нічого не змінять.
Немає ніякого сенсу дощ перекрикувать,
Чи стукать в давно уже замкнені двері.
Бо як би ми всі не старались щось виправить,
Все рівно усім нам горіти у пеклі...
