09.10.2013* 18:20
Потрібно було декілька років для того, щоб я зрозумів, що тоді, безумовно, нікого в будинку я не лікував, а просто знищив в собі Силу, яка так несподівано прийшла до мене.
Блок "Тиск".
Почався сабантуй на моїй психіці - різні Сили розривали мене на частини у прагненні Навчати мене. Раптом став моїм телепатичним візаві В. Дорошенко, хоча при цьому в реальності у мене з ним не було зустрічей. В блокнотах, де записані телепатичні розмови з цим візаві, мій почерк - це почерк людини в стані одержимості - літери великі, неохайні, слова набігають одне на одного, часто навіть мені зараз неможливо їх прочитати, а коли читаю, то диву даюсь: як же я проминув будинок навіжених? При цьому косяком йшли різні провокації та потурання диким вчинкам. Так, наприклад, раптом цей візаві запропонував зустріти реального В. Дорошенка на приміському вокзалі, сказавши, що приїде електричкою в 9:00. Я і приперся на вокзал. Чекав. Така електричка дійсно була, люди йшли натовпом з неї, а я стояв та уважно виглядав Владислава. От вже останні пасажири виходять. І тут Голос кричить: "Стій! Небезпека ззаду!" Різко повертаюсь - нікого. Знову дивлюсь на вихід - теж нікого. А скільки разів я приїжджав у Боярку, бо так велів Голос!
Опирався. Як міг. Весь час сам у себе та у своїх візаві питав чи не капкани це, мої контакти?
Коли їздив у метро, то машинально, як всі люди, читав бездумно реклами. Голос продовжував кричати, щоб я це не робив, але я кожний раз починав читати уважно всі реклами.
Нарешті я з'ясував, що зі мною працюють 8 Сил. Серед них був я сам і мій син Бажен, а імена всіх інших - повна абракадабра. Але я вірив всьому цьому. Негайно кожна Сила почала мене викликати на співбесіди, зміст яких був приголомшливий - то мені розказували про смерть моєї дружини та її коханця, то це саме нібито робили вони самі, то мене штовхали до самогубства, то мене переконували, що слід жити заради Добра і що я маю певні Місії в цьому.
Нарешті мені сказали, що маятник мені вже не потрібний, бо я маю гарний (!) телепатичний зв'язок, але я продовжував себе руйнувати маятником.
Для ілюстрації тиску, який йшов на мене, розкажу таке.
Нездоланна сила гнала мене у центр Києва і, в решті решт, привела мене у двір будинку на вулиці Льва Товстого, в якому знаходиться, здається: і досі, Дитяча студія образотворчого мистецтва. Без сил, бо витратив їх на безнадійний опір Тиску, я сидів на лавочці і тупо дивився перед собою. Фактично я дивився тільки в самого себе. Якась Сила примушувала мене піднятися на другий поверх житлового будинку і подзвонити в двері та заявити якусь ахінею власникам. Я добре розумів, що це приведе мене до міліції та до будинку навіжених, тому опирався із всіх сил. Але Тиск був такий сильний, що я таки піднявся на другий поверх і навіть зробив спробу відкрити двері, розуміючи, що це двері до комори чи до камери сміття. Згораючи від сорому, перекручений Тиском, раптом відчув якесь полегшення і швидко вийшов на двір, а потім і на вулицю. Та все в мені кричало, що я от-от упаду і зі мною відбудеться щось незбагнене, що знову таки приведе мене до будинку навіжених. Хапаючись мов за соломинку, я згадав, що недалеко, на Пушкінській, напроти готелю "Україна" (тодішня назва!) живе архітектор Наталя Миколаївна, з якою у мене ще з часів роботи в Укрцивільсільбуді встановились гарні товариські стосунки.
Як я доплівся до її двору, як піднявся по крутим сходам на самий верхній поверх, як на мене дивилися зустрічні люди, а це було десь біля 18:00, не пам'ятаю. Коли вона відкрила двері, а слава Богу - була дома, то я тільки пробелькотав: "Наталя! Мені зараз буде кепсько! Дозвольте десь лягти у вас на деякий час!" Вигляд у мене, напевно, був страшний, бо вона мовчки провела мене у загальну кімнату і показала рукою на диван. Я впав на спину і зразу все почалося!
Немов провалився у безтямність, хоча чув як Наталя тихо ходить через кімнату. Потім немов виринув із Безтями, з'явилась ясність в думках, але тільки для того, щоб почути як Голос сказав: "Починаємо з 1-ї чакри!" Після цього від ніг пішла хвиля незрозумілої млості/болі/відчуття Чогось, що я і зараз не можу визначити, дійшло до 1-ї чакри і вибухнуло в мені - я провалився у Безтяму не втрачаючи свідомість. Вихід із цього стану, короткий перепочинок, об'ява Голосу: "Переходимо до другої чакри!" і весь процес повторився, як тільки Хвиля дійшла до другої чакри. І так по всім чакрам, включаючи і сьому.
Напевно це було довго. Я фіксував що прийшов чоловік Наталі, як вони говорили про мене, як він кепкував з мене, потім він пішов, а я тоді був ще тільки на п'ятій чакрі.
Нарешті все скінчилося. Відчуття було таке, що мене викручували, по мені їздив танк, що мене ще і збирали в єдине тіло після танців танку на мені. Здається добросердечна Наталі запропонувала чай, але чи пив я його - не пам'ятаю. Пам'ятаю, що після цього, а був вже глибокий вечір, я сидів на лавочці бульвару Шевченка і дивився на потік автомашин. Якщо я зосереджувався очима на високих деревах бульвару, то автомашини неслись із шаленою швидкістю, якщо ж зосереджувався на автомашинах, то здавалось, що вони їдуть повільно, але дерева кудись несуться вздовж руху автомашин.
Ледве добрався до майстерні і провалився у сон/безтямність.
Блок "Владислав Дорошенко".
Дізнався, що Владислав повернувся із довгої поїздки і приперся до будинку в Боярці, де він жив у свої тещі. Викликав його. Він вийшов, дуже ввічливо поздоровкався і сказав, що у нього обмаль часу, що він може мати зі мною бесіду не більше 15 хвилин. Я ж, переповнений своїми хаотичними думками в стані Одержимості, навіженими ідеями стосовно Сенсорики та Контакту, своїми переживаннями, захлеснув його всім цим. Увічливо, дуже коректно та спокійно він мене слухав. Ще раз нагадав мені, що у нього мало часу. Але я нарешті дорвався до спілкування з ним і нісся у потоці своїх слів далі. І раптом він сказав: "Мені треба зайти на декілька хвилин додому, почекайте мене, я вийду і ми продовжимо нашу бесіду."
Хвилин через п'ять він вийшов з дому і я, глянувши на нього, зіщулився/зніяковів. Переді мною був Владислав Дорошенко, але зовсім інший. Він був стрункий, незрозуміло витончений, з гордою поставою голови і немов із середини світився. Ми гуляли майже дві години по вулицям, але тепер говорив він, а я майже весь час мовчав. Коли він проводив мене до автобуса на Київ, коли я сів у автобус і глянув на нього із автобусу, то мене вразив вираз його обличчя - потуплені у задумі очі, зосередженість із легким жалем на чомусь внутрішньому і величному. Я і зараз пам'ятаю цей вираз обличчя. І тоді у мене з'явилась впевненість, що не Владислав зі мною мав бесіду, а Хтось у його образі.
Та як би там не було, але я вже набрид Владиславу, тим більше, що між нами не було стосунків по принципу Вчитель/учень. В останню зустріч він сказав мені:
- Вам потрібна інша допомога. Я таким не займаюсь, але із Москви приїхав до Києва чаклун Колпаков. Він буде ще приймати людей два дні. Я дуже раджу вам звернутися до нього по допомогу. От адреса! Скажете, що ви від мене! Послуги платні.- і він простягнув мені папірець.
Я зрозумів: це остання наша зустріч. І такий жаль охопив мене!
В той день я працював із студентами і повертався до майстерні пізно. Зайшов у тролейбус через передні двері, людей мало, сів на одне із сидінь, що були розташовані попереду вздовж тролейбусу, а коли підняв очі, то побачив, що напроти мене сидить Владислав із своєю дружиною. Вони легенько посміхнулися мені, а я відвів очі - стало соромно. На першій же зупинці я вийшов, хоча їхати ще треба було багато.
Блок "Чаклун Колпаков".
В останній день прийому чаклуна я довго ходив по Володимирській напроти дивного будинку, що знаходився напроти тодішнього банку "Україна" ( це біля станції метро "Золоті Ворота") і мав тоді такий вигляд, що на його ремонт у господарів не вистачає грошей, а поки що там розташовувалися різні підозрілі організації. Нарешті я за дві години до закінчення прийому піднявся на другий поверх і заглянув у потрібну кімнату. Там сиділа немовби секретарка, яка сказала:
- Прийом закінчений.
- Я від Дорошенка.
- Поговорить із помічником Маестро, він курить у сусідній кімнаті.
Заглянув у сусідню кімнату. Пуста, велика,холодна, кремезний чоловік смалить.
- Я від Дорошенка.
Він посміхнувся, відвів очі на бік та втупив погляд у підлогу і немов почав слухати Когось. Потім я вже казав, що у мене з'явиться така здатність слухати Голос, а тоді для мене вигляд цього чоловіка був приголомшливо таємничим. Він припинив навіть палити. Нарешті випростався, затягнувся димом та сказав:
- Він вас прийме! Пішли зі мною!
Спиною до вікна та обличчям до мене в тісній кімнатці сидів Маестро. Я щось белькотів йому, показував фотокартку на Андріївському узвозі, показував свої записи по Контакту, хоча тоді і не розумів, що це є Контакт. Він сказав:
- У мене є Патрон Небесний. Це - Божа матір. Ви зараз буде говорити зі мною її голосом.
- Як це?
- Відчуєте. Говорить.
І раптом я заговорив тоненьким псевдожіночим голосом. Голосовим зв'язкам було боляче, я немов зі сторони відчував себе ідіотом, але діалог йшов. Він щось питав, я відповідав у ролі Божої матері,але зміст розмови не пам'ятаю. Що мене дійсно вразило, так це те, що немов в мені прокинувся Хтось інший і з цікавістю, не втручаючись, почав слідкувати за дійством. Нарешті Маестро сказав:
- Залиште нам свої матеріали на короткий час. Погуляйте десь годинку і приходьте.
Я годину гуляв на верхній площинці Золотих Воріт і телепатично розмовляв із сузір'ям Риб (!!!), хоча і досі не знаю де воно знаходиться на небосхилі. Коли прийшов, то мені здалося, що вся чесна компанія вже почала підводити риску під Київським візитом, що вони трохи вже випили, але зі мною розмовляли спокійно і підкреслено ввічливо. Маестро сказав:
- Я все зробив! У вас все буде добре! Візьміть свої матеріали! Грошей не треба!
І раптом в мені виникли переконання, що він повинен дати мені гроші. Це було так несподівано, що я розгубився. Але Маестро напевно прочитав мої думки, або зробив навіювання, бо сказав:
- На прощання я даю вам віртуальні гроші. Думаю, що п'ять тисяч вистачить. До побачення! - і він подав мені руку на прощання.
Коли я вийшов на вулицю і йшов по же вечірньому Києву, то в мені Хтось у захваті сміявся від душі, хоча у мене на душі полегшення не було.
20:30
ID:
453574
Рубрика: Проза
дата надходження: 09.10.2013 20:59:15
© дата внесення змiн: 09.10.2013 20:59:15
автор: Левчишин Віктор
Вкажіть причину вашої скарги
|
Але ще мали силу записати про свої відчуття!
