Тебе шукаю в ко́жнім сво́їм вірші,
Твій образ розчиняю між рядків,
А знаєш, що для мене найстрашніше?
Що ти підеш назавжди з мо́їх снів.
Що я забуду, як ти посміхався,
До інших, не до мене, як завжди.
Що ти навік од мене одірвався,
І часом занесло твої сліди.
Що ти мене ніколи не згадаєш,
Що я одна із сотень тих очей,
Котрі навпроти рідко помічаєш
В пітьмі сп'янілих від пісень ночей.
А пам'ятаєш ту вологу осінь?..
Якщо і так, то в ній нема мене.
І я створити спогад цей не в змозі,
А отже, він безслідно промине.
От бачиш, ти б сміявся з цих дитячих,
Простих і непотрібних нам віршів,
Що я виводжу день у день терпляче,
Під лейтмотив із нездійсненних снів.
Сміявся б.. а мені ось не до сміху,
Чому шукаю я в тобі тепло?
Таке кохання зовсім не на втіху,
Вже з розуму аж геть мене звело.
Мабуть, це все ознаки божевілля,
Що я пишу тобі такі слова,
Та знаєш, так стає на серці вільно,
І час якось по-іншому сплива.
дякую
