Я роками вже добре “підтоптаний”,
Вже давно свій вичовгую ряст,
У житті був і щастям захоплений,
І тривог цілий кошик натряс.
До пори сумував, що сотворено
Щось в мені аж занадто не так,
Бо ішов не туди, де проторено –
Був завжди кривуляти мастак.
Від шляху – до барвінку узбічного,
Від асфальту у степ задкував
І до нього – єдиного, вічного,
Сам себе назавжди прикував.
Не жалкую, не тішусь прокльонами,
Що стежки не туди завели,
Що дружу з буркунами, пасльонами,
Що і скроні надбав з ковили.
Хай багатих червінці колошкають,
Хай нестямлять скупих гамани,
Я завжди наодинці з волошками,
Багатію, як степ гомонить.
Гомонить… Тут і шепіт, і лоскоти,
І чиїсь вуркотіння в імлі,
Що аж молишся вражено – Господи,
Як же хороше тут на землі!
Як багато всього надаровано,
І яке воно рідне, просте,
Як завбачливо нам начаровано
Порадіть, як любисток росте.
Може, з того і Гоголь увірував
В таїну українських ночей,
І Тарас, як остроги вимірював,
З України не зводив очей?
От і я – пересічний, не вибраний,
Між кульбабами стежки пряду,
Українськими росами випраний,
Як на сповідь, до степу іду,
Де у ньому веселки – реліквії,
Де у ньому ікони – лани –
Вся моя сокровенна релігія,
Налаштована тут з давнини.
Я на світі давно, вже домотую
В чебрецях посивілі клубки
І тепер переймаюсь турботою,
Як їх витчуть мої земляки –
Чи вплетуть в гобелени гаптовані
Рідних слів запашні полини,
Що в бур’янисті нетрі заховані,
Тихо журяться тут без вини?
Чи канва васильками, вербенами
Помережить нові килими,
Щоби цими квітучими генами
Спілкувались обмануті ми.
Досить мові журитися, зіпханій
Від ромашок в блекоту тупу,
Зашкарубливим “суржиком” зібганій,
Досить їй хоронитись в степу!
Досить нам белькотіти позиченим –
На слизькому шляху не встоїм,
Скористуймося предками зиченим –
Найдорожчим здобутком своїм.
Наша мова, як лагідна матінка,
Мелодійна, тендітна, м’яка,
Вже виходить з холодного затінку,
Тепла наша і добра така.
Інші мови, по щирості, – рекрути,
А вона як ручай жебонить,
Українська не знає перекладу –
Хай лиш спробують: степ гомонить…
Без синонімів вклякнуть по бідності,
Ну, а рідну нічим не спинить,
Земляки, повернімось до гідності –
Степ запрошує, степ гомонить!
березень, 2004
Моє знайомство з Володимиром Шпаком почалося саме з цього вірша, Того дня я вперше виніс на розсуд читачів свою «Кирпату ніч», – і «Степ гомонить» видався мені якимось дежа ву, продовженням – чи то передумовою – моєї власної творчості. А вже потім я познайомився з автором цього твору…
Модератор сайту пропонував опублікувати вірші Володимира Олександровича у рубриці «Спадщина» – та хто ж її читає, ту рубрику? А я вважаю, що такого поета має знати читач. А якщо й накладуть на мене якусь електронну епітимію, то навряд чи спокута буде занадто тяжкою.
© Текст публікується з дозволу правонаступників автора.
ID:
465809
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 13.12.2013 15:13:49
© дата внесення змiн: 06.02.2014 14:21:38
автор: Ник.С.Пичугин
Вкажіть причину вашої скарги
|