Збентежена. На дворі заметіль.
В полоні я твого розчарування.
Як вибратися чистою звідтіль?
У відповідь даєш одне мовчання.
На вікнах відображення твоє,
крізь бурю снігопаду не побачу,
коли гроза негод вже промайне?
І не кажи: ніколи не пробачу.
Віршів чернетки полетять в вогонь,
у них без тебе не знаходжу сенсу,
спасінням вже не стане алкоголь,
сигарка біль мою ніяк не зменшить.
До скронь я прикладаю пістолета,
незграбний рух й мене уже нема,
для чого на життя паде монета,
якщо в душі і за вікном стоїть зима?
Дотліла у печі остання іскра,
закінчився надворі буревій,
піду знайду самотнього бурмистра,
хай дасть мені з отрутою напій.
Ступаю по заметаних дорогах,
з лиця змітаю білосніжний сніг,
і ні душі не видно на порогах,
лиш на однім чужий собака зліг.
Ведуть стежки в саму глибИну лісу,
раніше я там навіть не булА,
чи перетну сьогодні ту завісу,
що є межею смерті і життя?
Ховається за віттями помістя,
того бурмистра, що шукаю я,
ступила на поріг його обістя,
нажаль нікого в ньому не знайшла.
Іти назад? Але ж куди вернутись?
Без тебе я неначе не жива,
повітрям би хотіла задихнутись,
але навряд, бо це лише слова.
І не хотіла я тебе кохати,
ти сам мене у пастку затягнув,
кому тепер обурення волати,
якщо замок на серці ти замкнув?
І знову розпочався снігопад,
перша зоря на небі появилась,
будинки засіЯли від лампад,
моя надія так і не з'явилась.
