|
І все на світі вміє розмовляти. Немає двох однакових голосів. Щоразу змінюється тон, гучність, амплітуда. Сенс в тому, що коли ми чуємо в певний момент певни йзвук, слово, голос, розмову - немає жодного шансу відчути це знову, пережити цю мить ще раз.
Все вміє розмовляти, а особливо старі меблі. Саме їхні бесіди найцікавіше слухати тихими вечорами. І тільки в глибокій пітьмі ночі ти цілком повністю зможеш проникнутись всією глибиною цієї високої, величної сили - силою розмови без слів.
Здавалося б це не можливо і геть безглуздо. "Розмова без слів" - що за дурня? Спочатку я теж так думала, але згодом зрозуміла, що слова, як правило, нічого не варті; вони лиш звуки. Сукупність звуків, які нібито утворюють мелодію душі. Хм... нажаль навіть не у всіх присутня душа, аби ці звуки хоч якось грали, а не хаотично різали слух, ніби скальпелем.
Цікаво, про, що вони там шепочуться, коли все довколо спить. Напевно вони цікаві історії розповідають. Чимало бачила ця шафа, що щез кінця 50-х стоїть в кутку кімнати. Мені здається її полиці перевантажені спогадами минулого і від цього вантажу вона стогне глухим, прибитим пилом, голосом. Ця шафа чомусь нагадує мені стареньку бабусю. Вона пережила голод, пройшла війну, бачила чимало горя, але її це не зламоло. В цієї старенької так як і раніше, горіли вогниками очі - дві маленькі кругленькі ручки.
Таких залишилось нажаль не багато. Як правило їх мов непотріб відносять на смітник, як відьом спалюють на багатті. І тільки деякі люди намагаються зберегти цю велику скриню з німими історіями. Навряд чи ви почуєте від неї розповіді про те, як на її вішаках красувався мундир генерала чи потертий плащик, якогось мало відомого письменника. Ні, вона ніколи не буде цього розповідати в повний голос,ніби так і потрібно, на показ. Вона вам не лектор! Вона старенька, гордовита шафа - жінка, що веде неквапну розмову в півголосу, час від часу запинаючись. Повільно стишуючи голос її погляд втуплюється в вікно, що якраз навпроти. Цей погляд не чіткий, вона дивиться лише в вікно, а здається - бачить цілий світ.
Коли її погляд впав і на мене, стало моторошно. Мурахи табунами диких коней ввірвалися мені під шкіру. Мені здається вона бачить мене наскрізь, вона точнознає, що я відчуваю і мало того, вона чує, що я думаю. Навіть зараз, саме в цю секунду вона все чує. Ні - ні, мовчи... "Зупиніться!" - кричу я. І все змовкає, довколо все зупиняється. Навіть щастини пилу, що під промінням сонця безперестанку левітують, теж зависли в просторі. Усе мовчить і все спинилось, тільки її погляд і досі я ідчуваю на собі. Зараз вона дивиться на мої руки, плечі, шию... Очі!
Усе мовчить, лиш очі в очі дивляться наскрізь, з'їдаючи безкінечністю пусту кімнату з шафою в кутку.
ID:
482750
Рубрика: Проза
дата надходження: 01.03.2014 15:38:30
© дата внесення змiн: 01.03.2014 15:38:30
автор: KiaMyr
Вкажіть причину вашої скарги
|
