( мамі, яка росла сиротою)
У бабусиних зморшках, здавалось,
Зібрався весь світ.
А на старості, бува, запитає:
мій шлюбний на небі
самотній од літ,
що ж то буде, як прийду до нього,
а він, недай'бо, мене й не впізнає?
Із портрета в світлиці він вдивлявся у неї роки,
Замаєний в рушники і зілля духм'яно-свячене.
Розвела їх війна.
Від "небабської" праці, бувало, не чула руки,
Лиш на свята схлипнеться:
“Як тобі там, Василю, без мене...”
Ледь за юність було, як пішов за поріг.
І пішов, щоб уже не вернутись ніколи.
А вона все чекала з почорнілих від смутку доріг.
Й похоронку від себе і дітей сховала в стодолі.
Роки-рисаки пробігли по ній,
по обличчі, по косах, по долі з хрестами.
Закрутилось вдовине життя в пісно-сірий сувій,
Ще й портрет чоловіка трохи вицвів з роками.
Моя бабця прожила довге життя.
А коханого в тридцять війна їй забрала.
І коли відходила у краще життя,
Щоб впізнав Василечко у Бога прохала...