Так сталося, що ліс горів...
Багато звірів налякались,
Як про пожежу цю дізнались,
Бо що ж візьмеш із пустирів?..
А деякі до згарища зійшлися,
Порядок наводити там взялися.
І вовк один між ними був,
В тяжкій роботі день йому минув.
А ввечері прийшов додому,
Й, долаючи свою утому,
Розповідав малому вовченяті,
Як важко ліс горілий відновляти.
А вовченятко каже йому: "Тату,
Та звірів є таких багато,
Котрі в сусіднім лісі жити хочуть.
Зібралися вони й туди тупочуть.
Бо кажуть, що багато там трави,
І не потрібно "забивати голови"
Думками, де вечерю нам знайти.
То може й нам туди піти?"
На що зітхнув старий той вовк,
На декілька секунд замовк,
А потім каже:" Любий сину,
Я цю домівку не покину.
Про ліс сусідній також чув,
Хоча ніколи там не був.
Який він? Цього я не знаю,
На те я свою думку маю:
Якби любили ліс наш наші звірі,
То зараз ми б не мучились в зневірі...
Усі гуртом садили б деревцята,
Ця справа була б добра і завзята
І заново наш ліс би став чудовим...
Усі б раділи змінам цим раптовим...
Та поки, сину, кожен по-окремо,
Ми лісу відродитись не даємо.
І де би ти не жив, мій любий сину,
Усюди треба важко працювати.
Потрібно думати, потрібно гнути спину,
Ніхто твою сім'ю не буде пантрувати.
І вибір за тобою... Майбутнє вже чекає.
Ти тільки пам'ятай, що "жити
легко там, де нас немає..".
1.04.14.