Просте кафе, яких у нас мільйони.
Він сам за столиком сьогодні зранку.
У чашці кава, у тарілці макарони -
сьогодні він не з дому. Від коханки.
Здається, у ночі позбувся стресу,
забувши про буденні всі турботи.
Допивши поспіхом своє еспрессо,
він, як завжди, прямує на роботу.
Ще зночі вулицями бродить дощ,
своїми краплями змиваючи нечисте
з будівель всіх, алей, проспектів, площ.
І, наче дівчина в сльозах, все місто.
Мокре пальто. Брудне взуття. Без капелюха.
Паршивий настрій. І сердитий бос.
Одним лиш поглядом, одним лиш рухом
просить звільнити відповідний пост.
В дома дружина вже збирає речі -
їй з невідомого сьогодні подзвонили.
Жіночий голос - тягарем на плечі.
Щось щире і велике в ній убили.
Він мав усе, що тільки треба мати.
А зараз залишився зовсім сам він.
Не зможе йому те коханка дати,
що мала в серці, та, яку поранив.
Тут справа далеко не втому,щоб лягти до чийогось ліжка...Справа в тому,що душа головного героя належить не йому. Та й взагалі нікому. Він її втратив разом із тим почуттям, яке послав під три чорти....Ось моя позиція.
Любомир Винник відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
