Розсміялась Зима, мов повія,
Що з'єдналась з грошовитим дурнем,
Бо краси її він вмить повірив
Й зім'явся під наскоком бравурним.
Вона тілом так потанцювала
По його розпластаному тілу,
Що сама від цього і зів'яла,
Втративши останню краплю пилу.
Розчавлений,
спокусою стертий,
Ледве виповз з під широких стегон,
І втупився в тіло майже мертве,
І спіймав її останній стогін.
Він дивився як кружляє старість
Та спотворює красу дозрілу...
Роздерла його нестерпна жалість -
Зимно старою побачив милу.
Похнюплений, кволо відвернувся,
Встав, щоб гроші кинути на столик,
Мляво та недбало одягнувся,
Гаманець залишив їй на спомин.
Раптом хтось немов покликав ззаду,
Квіткою повітря промайнуло...
Обернувся. І враз втратив владу:
Його мила Весною заснула!
Завмер, причарований дівчиськом,
Що не відала його долоні.
Він стояв, заклякши обеліском,
Тільки серце гупало у скроні.
А вона, тендітна та цнотлива,
Ще ніким не займана, весела,
Любов скрізь сон йому говорила...
На чоті стояв він, немов стела.
К.
05.09.1992
КВ-1
