Я починаю вірити у сьогодні, коли у мене за пазухою лежать твої вологі салфетки з запахом імпортної полуниці…і коли долоні починають волати про сухість, я згадуючи тебе освіжаю їх ароматом цих завезених із – за кордону ягід…зі мною ще такого не бувало, коли розділяючи тишу, я вчився говорити з твоєю юною душею, вона у тебе дика і нестерпна, але у цих немарних дебатах ми знаходили слизькі компроміси…знаєш так цікаво, з нею легше домовитися, аніж з тобою…хіба не дивно?
Мені ніколи не набридне те що ти кормиш мене поцілунками, і агресивно заливаєш в горло ніжність…після кількох ковтків, я мовчки згоджуюсь на евтаназію, щоб перенестися у вимір вище, де все сповнено спільною ритмікою, у якому я роблю крок, після того як зробиш його ти, де любов – Бог і найцінніше що може бути…і хоч я буваю нестерпним, особливо після того як добряче відпочину, ти всоте, втисячне пробачиш…бо торкаючись моїх рук, твоє тіло захоплює мелодія спокійного бризу, і хвилі розгладжуються на океанах твого обличчя, і усмішка сонцем ковзає по зеленій воді твоїх глибоководних очей…
