Одні несказані слова...
Мовчання що давно забуте..
У грудях я лакаюсь знову...
Щось коїться в моїй душі..
Так дивно що тепер не страшно...
Так тісно у думках твоїх...
Я забагато прошу в неба...
Але на мить прошу повірить...
Заснути не дають покою..
Твої уста... щораз... ця мить..
Здається вічність поряд...
Та раптом це усе наснилось..
І все це зникне , і забуду..
Прокинутись, ми недамо ніколи..
Залишусь тут, хай вічність .. Буду..
Я не забуду....Твої очі,
Вони таємні як ця ніч..
В них не боюсь я загубитись..
Ти завжди знайдеш і відчуєш..
Мій погляд що лишається в тобі...
Спокійно.... шепіт вітру, чуєш?
Він знає як там, у далі..
Ми відтворили щось єдине,
Щось надзвичайне й щось живе..
Тепер оберігати, і леліти....
Тримати міцно у руках..
Стискать у грудях, зігрівати..
Не дати холоду прийти...
Все це нагадує романи,
І ролі всі написані давно..
Цікавість недає покою,
Захоплення немає меж....
Надія що все буде добре,
Керує нашими серцями,
І щоб не було там у книзі,
Написаній, на небесах.
Люблю тебе, і це взаємно..
Я більшого і не прошу...