|
У XV ст., після довгої й виснажливої боротьби з турками, Візантія опинилася на межі загибелі. Лише тоді Константинополь попросив злуки з Ватиканом.
Папа з розумінням відгукнувся на прохання константинопольського патріарха, і після ретельних приготувань відбувся Вселенський Синод, на якому й була проголошена злука (союз, альянс, латнню unija – унія) східної й західної гілок “єдиної святої католицької апостольської Церкви”, яка за назвою міста, де засідав Вселенський Синод, ввійшла в історію як Флорентійська Унія. Звершилася ця подія 5 червня 1439 року.
Запізніле об’єднання не зупинило падіння Константинополя. 29 травня 1453 року, після триденного штурму, турки захопили місто. І не допоміг героїзм ні воїнів, ні цивільних громадян міста, ні самого цісаря – Константина XІ, який відважно боронився до самої смерті.
Візантійські землі ввійшли до складу Османської імперії. Столиця могутньої християнської держави стала столицею імперії турків-османів, Новий Рим (Константинополь) – Стамбулом, а найвеличніший християнський храм Святої Софії – ісламською мечеттю… Але до християн і християнської церкви турки поставилися лояльно. Мабуть, були обізнані з досвідом монголо-татар. За їх правління на підпорядкованих християнських землях церква користувалася особливими привілеями. Звичайно – не задарма. Чи не тому й проіснувало 300-річне монголо-татарське ярмо? Турки теж взялися опікуватись християнською церквою. А платня за те була такою: висвятити патріарха можна було лише з дозволу султана, а інші сани – з дозволу місцевих урядників. Щоб заслужити інвеституру, необхідні були покора й відданість турецькій імперії та чималі хабарі султану, його придворним, фавориткам гарему, урядникам. Призначений патріарх разом з патріаршим саном отримував ранг державного службовця – мілет-паші (земського міністра).
З рук такого відставного мілет-паші й за сумісництвом константинопольського патріарха й отримала Москва посвяту помісної патріаршої церкви.
У 1484 році зібрання призначених султаном патріархів і єпископів формально скасувало Флорентійську Унію 1439 року. Але до того часу в Україні відбулися значні зміни в церковному укладі. Найважливішим у цій порі було відновлення Київської митрополії з осідком в Києві. Під тиском цього факту Москва відмовилася від неканонічної назви митрополії Київської й усієї Руси з осідком у Москві й самовільно присвоїла собі назву “митрополії Московської й усія Русі”. Не менш важливим був акт розмежування територій Київської й Московської митрополій.
Відтоді дороги Києва й Москви на деякий час розійшлися. Україна, осяяна настановами Флорентійської Унії, в нових умовах просувалася до помісної злуки, яка й була проголошена 8 жовтня 1596 року в Бересті.
Москва стала на шлях творення північно-східного варіанту константинопольської державно-церковної системи. Московських князів почали коронувати на царів, а митрополичу катедру переоформлювати на патріаршу. Проте приготування Москви стати “третім Римом” затягнулися на століття. Відповідний момент наступив лише у 1589 році.
Коло ніби замкнулося. В кінці ІX ст. варяги окупували Київ, щоб створити варязьку імперію. Натомість було створено велику Українську імперію. В XI – XII сторіччях для княжат, яких наплодилося на українській землі, не вистачало уже й престолів у традиційних землях української імперії, і вони подалися на північний схід освоювати терени заселені угро-фінськими племенами. Угро-фінів заставили освоїти староболгарську церковну мову. Але, щоб прилучитися до слов’янського кореня, обізвали її старослов’янською. Поза церквою ця мова набула нового колориту. У золотоординські часи сформувався вуличний суржик, який ввійшов у літературу й став “великим, могучим русским языком”, а варязькі колонії – Російською імперією. З боязні втратити завойовані землі варяги стали націоналістами, щоправда, такими ж суржиковими, як їхня мова. У сучасній інтерпретації той націоналізм зветься шовінізмом.
Після пониження рангу Київській митрополії довелося подолати чималий шлях від Києва через Клязьму-на-Волзі до Москви, де вона знову відродилася патріархатом, але вже не Київським, а Московським. Але якщо то правда, що Київський патріархат заснований за правління Володимира-Василя, то так навіть справедливіше. Недарма ж варязька столиця так гучно святкувала тисячоліття хрещення своєї землі й народу. Україна ювілей свого тисячолітнього хрещення відзначила на 128 літ раніше – у 1860 році.
Важливу роль у формуванні московської, а пізніше російської держави, відіграли татари. Чимало нащадків великокняжого роду охоче пристало на їх умови, а подекуди й діяли спільно з ними супроти своїх же братів. Після того, як золотоординці втратили бажання до великих походів, східні князі вправно сплачували їм данину й не порушували узятих на себе зобов’язань. Ліси й болота не дуже приваблювали кочівників. Тож східним князям вдалося легко домогтися лише номінальної залежності. Більшість етнічних українських земель була під безпосередньою окупацією татар. Вільною залишалася лише Галичина.
Різне етнічне походження народів, що спершу волею долі опинилися в лоні однієї імперії й церкви, та різна політична ситуація, що склалася пізніше, сприяли формуванню двох держав, які пройшли різними шляхами до визволення від монголо-татарського іга.
У XІV ст. потомки, вигнаних зі своїх володінь українських князів, зайняли чільні позиції у Литві й перетворили її в культурно-українську державу. Там були впроваджені українська релігійна традиція, звичаї, а у великокняжому придворному середовищі панувала українська мова.
Не залишивши нащадків, у 1340 році помер галицький князь Юрій ІІ (Болеслав) – зять литовського князя Гедиміна й тесть Гедимінового сина Любарта. Відповідно до існуючих традицій, Галицьке князівство успадкував Любарт. Невдовзі брат Любарта – Ольгерд, за намовою українських князів, з великим військом, у якому було чимало українських воїнів, розпочав війну з татарами за визволення Поділля. Переможна битва на Синіх Водах примусила татар відкочувати в степи.
Про дрібну різанину московського князя Дмитра Донського, у якій брало участь декілька тисяч вояків (щонайбільше по 10 тис. з обох боків), знають, мабуть, усі українці. Про неї нас учили в школі, як про “нашу историю”. До того ж у суржику з чималою брехнею (те, що воював він з військом одного хана на догоду іншому ханові, ні слова). А чи багато є людей, яким відома битва литовсько-українських полків з татарами за визволення української землі? Історики й досі гадають: де ж ті Сині Води. Там немає гордого орла, а може – й кургану...
За літописними свідченнями, знаменне побиття татар відбулося у 1353 році. Але називаються й інші дати. Перемог над татарами у ті часи було чимало, і літописці сприймали їх як буденну справу й коротко записували: “ходив”, “побив”. Одна з них, вочевидь, така ж знаменита й славна, як і перша, датується 1374 роком. Можливо, вона теж відбулася на Синіх Водах. Але у 1353 році на ріці Сниводь, що на межі Київщини, Волині й Поділля, а в 1374 році – на ріці Синюха, що неподалік Кременчука.
Оскільки Любарт не проводив власної політики щодо українських земель, з дозволу Ольгерда на Поділлі посіли старші сини їхнього брата Корята – Юрій, Олександр і Костянтин, які й започаткували нові княжі роди в Україні. У цей же час до своїх вотчин повернулося й чимало українських князів. Вони будували замки й укріплення, долучалися до організації земель й церковних громад, чим сприяли господарському, культурному й духовному відродженню держави у після татарський період.
Народна мудрість твердить, що чужими руками добре грань загортати. Так з часом сталося на Україні за династії варязьких князів, така ж ситуація виникла й за панування потомків українських князів литовського коліна.
Князь Ягайло одружився з польською королевою Ядвігою – і до його титулів Великого князя Литовського та Українського добавився ще один – короля Польського. Столицею об’єднаної держави став Краків. За тодішнього общинного укладу сам факт об’єднання держав й переміна столиці не вносили особливих змін у життя простого люду. Найбільшого утиску зазнала українська церква. Але грядущі зміни були пов’язані з формуванням прошарку козацтва, котре з кінця XV ст. все частіше почало заявляти про своє право на владу й маєтності. І, врешті, одна з інтриг стала роковою для України.
Козацький бунт під проводом Богдана Хмельницького часто трактують як визвольну, а то й національно-визвольну боротьбу українського народу.
Згадаймо ж головних героїв цієї “визвольної…”. З одного боку, бачимо козацьку старшину – суспільну еліту, котра домагається влади й перерозподілу маєтків, що іменем короля заманює до своїх лав козацьку голоту, яку веде в бій з булавою й під хоругвами, дарованими королем. У спілці з козаками воюють татари – нехристи й політичні інтригани на службі турецького султана, які прагнуть одного – наживи. З іншого – українські князі: Потоцькі, Вишневецькі, Калиновські, Зборовські – великі землевласники, предки яких визволяли й розбудовували Україну. Королівське військо з’явилося лише на заключному етапі змагань. Не можна не пишатися тим, що впродовж шестирічної війни армія Б. Хмельницького не зазнала жодної поразки. Битви під Зборовом чи Берестечком – лише тимчасові невдачі, які неминучі у великомасштабних воєнних кампаніях. Вирішальну роль у змаганнях відіграв сам факт появи на арені короля, що стало причиною втрати довіри до козацької старшини з боку голоти й народу. Це змусило Б. Хмельницького і його полковників шукати порятунку. Так, у результаті “визвольних” змагань Україну поділили: спочатку – вздовж, щоб схід віддати московським царям, а пізніше – впоперек, щоб південь віддати турецькому султану.
Усякій брехні потрібна маска. Тому й придумано міф про литовських загарбників та ополячених українських князів. Ідентичну ситуацію з князями варязького роду – такими ж загарбниками, а пізніше – й настільки ж отатареними, творці міфів висвітлюють цілком в протилежних тонах. На тлі цього міфу дивними виглядають потуги цих же князів і їх нащадків, спрямовані на розвиток культури й релігії на землях, які не відійшли до Росії. Уже після “визвольних” змагань князь Потоцький не шкодував коштів для будівництва такої величної споруди як Почаївський церковно-монастирський комплекс. А це не єдина святиня, збудована на кошти Потоцьких та інших “ополячених” князів для духовних потреб українців, виразником яких була греко-католицька церква. Наприкінці XVIII ст., після приєднання Волині до Російської імперії, Почаївська святиня стала власністю Московського патріархату. Не стало російських царів, минулася епоха “совєтів”, “а Почаївська Лаура – й досі там”.
Задовго до отримання статусу помісного патріархату Москва творила модель не просто однієї з патріарших церков єдиної Вселенської Церкви, а нову релігію протестантського зразка, для чого безсоромно використала слов’янські мовні традиції.
З часів Олександра Македонського грецька мова була мовою спілкування різних народів, що населяли присередземноморські землі, Малу Азію й Близький Схід. У зв’язку з цим вона й стала робочою на усіх Вселенських Синодах. Нею написані протоколи й оригінали текстів Символу Віри (“Вірую…”) та Святої Літургії. У грецькій мові немає слів “собор”, “соборна”, а є лише “католицька” (див. малюнок). Народи, серед яких грецька мова мала широкий вжиток, прийняли слово “католицька” без перекладу. Слов’яни ж переклали його на національні мови. Так у моравському, а пізніше староболгарському текстах Символу Віри появилася фраза “соборна” церква.
Подібна історія і зі словом “православний”, “православна”. В апостольські часи, щоб відрізнитися від ізраїльтян-іудаїстів, християни називали себе “правовірними”, що передавалося грецькою мовою як “ортодокс” – (див. малюнок). Це слово введене й у Святу Літургію. В Україні, впродовж багатьох сторіч, християни теж називали себе правовірними. Лише в XIII – XIV сторіччях у Галичині почали вживати означення “православний”, що пов’язано із зіткненнями з мусульманським світом – мусульмани теж називають себе “правовірними”. Поява у літописах нового означення припадає на період єднання української церкви зі Святим Престолом апостола Петра. “Православний” – це суто українсько-галицька інтерпретація рівнозначного слова “правовірний” або “ортодоксальний”, яке не може протиставлятися означенню “католицький” чи “католик” навіть з мовностилістичних норм, як не можуть протиставлятися кольори цифрам. Але цим творці нової релігійної течії знехтували і в такий спосіб споганили Христову Церкву гірше, ніж це могли зробити маври, татари, турки.
Бог сприймає не слова, а їх значення. І в якому ж світлі постає перед Богом “щирий християнин”, котрий щодня, щонайменше двічі на день – вранці й увечері – клянеться, що вірить в католицьку церкву, але передає це означення словом “соборна”, а впродовж дня цурається тієї ж католицької церкви або ж чваниться своєю ненавистю до неї?
На жаль, вірус сконструйованого в Москві протестантизму заразив і патріарші церкви, які відійшли від Московського патріархату у наші дні.
Є одна велика істина: у Христовій Церкві немає православного, який би не був католиком, і немає католика, який би не був православним.
Церква – це ворота до Царства Небесного, надією на яке живе християнин. Ключі від того Царства Ісус Христос передав святому апостолу Петру. Чи треба шукати і чи можна знайти шлях, що веде повз ворота, ключ від яких тримає святий апостол Петро?
Імперії будуються на принципі “поділяй і володарюй”. Щоб відчужити українців від західного християнського світу, їм нав’язали ново сконструйовану московську релігію. Навіть Тарас Шевченко, дід якого з прізвищем Бойко, мабуть, був греко-католиком, вклав у руки Гонти ножа, щоб той зарізав своїх синів лише за те, що їх народила мати-католичка. Насправді ж сини Гонти пережили свого батька, обманутого промосковськими попами, і в Бозі спочили своєю смертю в одному з монастирів Кам’янця-Подільського. У такому ж дусі Михайло Старицький, а в унісон йому Іван Ле, Натан Рибак та інші – спотворили величну постать Івана Виговського. Правителі Московщини не могли простити гетьманові розгрому їхнього війська під Конотопом. Але простили Сагайдачному неодноразові походи на їхні землі, ще й обдарували лаврами перемоги під Хотином, хоч впродовж усієї воєнної кампанії він пролежав у лазареті. Його заслуги в організації висвяти єпископів-антиуніатів ці правителі розцінили як вагоміші. Це лише деякі штрихи до брехні, посіяної поміж українцями, щоб вони чубилися поміж собою й зі своїми західними сусідами. А того насіння – сила-силенна. З непідробною геніальністю оббрехали Івана Мазепу, Пантелеймона Куліша й інших воістину великих українських постатей.
Усі народи, проти яких воювала Росія, мали бути “ворогами” українців. Вірус ідеології “поділяй і володарюй” прижився й у наших сусідів. Тільки для них ворогами є українці. Впадаючи в історичне дитинство, неритовий поляк ділить землі королівськими мірками, забуваючи, що саме така політика, започаткована в період могутності їх королів, призвела до столітньої колонізації Польщі, в т.ч. й тією ж Росією. Чи варто вірити, що єдиними “братами”, “захисниками”, “опорою” усіх слов’янських народів є угро-фіни? Хоч не слов’янської крові, зате чомусь саме вони “найпалкіші” слов’янофіли. Вовк чи диявол в овечій шкірі?!
У 1596 році на східнослов’янських теренах постала Українська греко-католицька церква, яка стала взірцем єдності у християнському світі. Запорожці з намови противників злуки не визнали її, що коштувало Україні й українцям трьохсотлітньої московської неволі, принижень й поневірянь по соловках, уралах й сибірах і стільки ж років занепаду українства. Нація вижила лише завдяки існуванню селянсько-общинної спільноти. Розвиток промисловості сприяв розростанню міст й переміщенню пануючої нації у колонізовані землі. У містах відбулося змішування етносів. Общинний самозахист мови, культури, релігії відійшов на задній план. Висуванням на керівні посади заволок і місцевих русофілів кремлівські жиди домоглися русифікації значної частини українства.
Минули роки незалежності України. За цей час української державності мало що змінилося. Немає українського кіно, домінують неукраїнськомовні радіо, телебачення. Відсутність єдності в українських церквах на тлі масованої російськомовщини й панування на українських землях московської релігії є підґрунтям для дальшого занепаду українства, втрати самобутності нації та її поглинання варягами.
Небилиці першочерговості економічного відродження – це добре продумана ідеологія ліквідації української нації та української національної держави. Її опорою є московське “православ’я” на українських землях. Де московська церква утримує чільні позиції, там панують російська мова й комунофільство. До сімнадцятого року офіційним главою московської церкви був цар-батюшка. Тому в Росії й не існувало такого інституту як інквізиція. З його роллю бездоганно справлявся царський уряд. У російсько-радянський період сформувався горезвісний альянс спотвореного хреста і червоної зірки. Розпався він чи зміцнів?..
Не слід забувати, що панівною у державі стає та мова, культура, ідеологія, з якою досягнуто економічного процвітання.
Потуги московського патріархату небезпідставні. Втрата України означає його канонічну невиразність. Адже патріархат може існувати лише на землях, охрещених святими апостолами, чим Росія у теперішніх межах похвалитися не може****.
Людина живе надією й пересторогою. Наша надія – у єдності й гуртуванні навколо греко-католицької церкви, а наша пересторога – замаскована під “християнську” московська релігія, владики якої, боячись втратити Україну, готові спровокувати найнетривіальніші події.
P.S.
Я – українець греко-католик!
Колись в Україні такі слова прививали дітям з найменших літ. З них починали учити їх бути Божими дітьми і слугами України. Історія засвідчила, що це добра наука. Воїни Української Галицької й Української Повстанської Армій продемонстрували це перед усім світом. Тому я з гордістю кажу: Я – українець греко-католик!
Повторюйте й Ви ці слова і навчайте їх своїх дітей та онуків.
___________________
* Офіційно столиця Римської імперії, яку збудували на місці м. Візант у 324 – 330 р.р. від Різдва Христового, називалася Новим Римом. За назвою м. Візант східні народи назвали й Римську імперію Візантійською, або ж Візантією. У розмовній мові всередині держави й у неофіційних документах нову столицю називали Константинополем. У слов’янських джерелах найчастіше вона згадується як Царгород.
** У деяких поважних книжках стверджується, що й Аскольд з варягів. Найімовірніше, що це відгомін ще раніших спроб фальсифікації історії України.
***У деяких джерелах – шістдесятитисячний.
****Ось вам і Крим...
Створено і підготовлено до друку в 2004 році
ID:
516185
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 07.08.2014 21:11:54
© дата внесення змiн: 26.10.2022 10:45:25
автор: Т. Василько
Вкажіть причину вашої скарги
|
