Є вірші яких я боюся,
що будять мене уночі.
Здається крізь шкіру прорвуться
скрипкові зламавши ключі,
здається заставши зненацька
враз серце порвуть мов папір.
Бо видно в них вдача козацька.
Вони – наче кулі сліпі.
Від них не втекти мов від смерті.
Та миле приречення це.
Душа – у чуттів круговерті,
прострілена часу свинцем.
Сплітаються жарти і жахи,
бо слово медово п’янить.
І ось я, щасливий від страху,
народжуюсь з лона Весни.
І ось я – не впіймано-вільний.
Любіть мене. Плюйте в лице.
Це сонячно-агонійний
стоїчно одвічний концепт.
Стоїцизм передбачає надії незалежно від сподівань на винагороду. Тому в будь-якому випадку стоїк винагороджений, а страх перед віршами не повинен ставити агонію на противагу сонцю. Гарний віршик-роздум
Олександр Букатюк відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
