Степан брів осіннім лісом. Вранішній прохолодний вітерець ніжно колихав гілля дерев. Перші промені сонця мерехтливо пробивалися крізь листя на прикрашену росою траву і там вигравали різнобарв'ям, роблячи поляну казковою. Було так легко, так гармонійно, так гарно, що Степан мимоволі застиг на місці щоб все це закарбувати в пам'яті назавжди. Душа співала гімн життю, а в голові, як платівка, крутилися прості слова зібрані його почуттями в прекрасний віршик:
Ранок, ранок, ранок,
Сонце, сонце, сонце,
Радість, радість, радість.
Степанові не вірилося, що може бути десь по іншому - і в світі, і в його селі, яке онде на пагорбі проглядало через легенький туман, що клубочився над річкою. Село ніби коливалося в тумані і здавалося якимсь нереально далеким, але з-за цього ще більш рідним. Певно його славетний прадід заснував поселення людей на цьому мальовничому клаптику землі, бо чого б ще село носило його прізвище, як і більша частина односельчан. З селом була пов'язана Степанова доля, доля його родини, тут жили його діти і він твердо вірив, що будуть жити онуки і правнуки. Щоб це так і було йому сьогодні необхідно виграти цей нерівний бій. Як це станеться, він не знав, але точно знав що це буде саме так.
Зараз він почувався вояком, який має йти на фронт, який обов'язково піде, але якщо йому випадає хоч якась мить затриматись він затримається, бо ця мить варта життя. Бо в таку мить людина проживає стільки почуттів, які в інший час не збереш за століття. Отак і Степанові хотілося таку мить потримати довше, насолодитися подарованою красою. Можливо востаннє. Та хай там як, але тут ще хоча б з півгодини. Та треба йти. І знову завертівся в голові віршик:
Та треба йти,
Хоча нема надії.
Лиш крок пройти,
Ще крок до мрії.
Непорозуміння почалися ранньою весною, коли Комуняк, голова бувшого колгоспу в який за совітів входило його село, вкрав (інакше не скажеш) частину паїв його кооперативу, а зараз зазіхав іще що-найменш на половину, користуючись підтримкою таких же совітських бюрократів в районі і задурюючи людей минувшиною та її прекрасним життям, яке він обіцяв відродити. Степан розумів що це просто вигадки, але багато селян вірило в ці казки, особливо старші, яким було далеко за п'ятдесят і які сприймали радісне життя своєї молодості за радісне життя при совітах. "Так буває", - думав Степан розуміючи, що той пройдисвіт розвалює його кооператив не з бажання покращити життя селян. Ціллю його було тільки одне - зберегти свою владу на всій раніше підвладній йому території. Та й якби тільки обманом, то його легко можна було б викрити і зупинити. Основне це було залякування пайщиків, яке проводила група молодиків, заходячи ввечері та по ночах до їх садиб. Погрожували спалити садибу, викрасти худобу, а то і дітей. Звернення в міліцію нічого не давало. Певно там були також свої люди. От люди піддавалися. Мов, що тут зробиш.
Степан програвав по всіх позиціях, треба було або тихо здатися і піти геть з села, або вступити в відкриту боротьбу з противником який його переважав у всьому і скрізь. Зрозуміло, Степан вибрав друге, бо не мав права полишати свого села, де предки його проживали віками, бо мав святу віру в непереможність добра. Він волів краще померти ніж зрадити їх. Як він погляне в вічі славетному прадідові коли настане час. Так він і передав через посильного Комунюку, щоб той відступився, а якщо ні то він, Степан, буде захищатися чим зможе. Той лише посміявся. Війна продовжувалася все літо з бійками селян на полі, підпалами, переорюваннями меж і постійними погрозами. Життя мирного в селі не стало.
І от сьогодні ввечері мали зійтись в останній бійці: хто переможе - забирає все, а інший йде геть. Не воювати ж постійно, та й люди по більшості не винні. Подивившись на односельців, що згуртувалися круг нього, Степан зрозумів що в фізичній силі він програє, але ж духом ці люди сильніші. Вони на своїй споконвічній землі. Комунюк зі своїм збродом з'явився зненацька і зразу розпочалася бійка. Бійка не на життя - на смерть. Крик, гам, вереск якоїсь жінки "Ой лишенько, вбивають".
Понеслися, стогне поле. Курява клубами.
«Ой доле ж, моя доле»! З ворогом лобами.
Вже злилися. Коні дибки. Чуби вітром носить.
Згадав Степан уривок якогось вірша. Він любив поезію.
Комунюківці притисли Степанових хлопців до річки і декого вже скинули в прірву. Спротив його хлопців мав от-от скінчитися. "От і все", - промайнуло в голові Степана і він відчайдушно кинувся на здоровилу Комунюка, що стояв осторонь і спостерігав наче полководець за переможною ходою свого війська. "От і все", - пробивався Степан до Комунюка крізь його охорону. "Хоча б потримати мерзотника за горло", - з усією силою вдарив охоронця. "От і все", - Степан підняв голову і побачив як Комунюк, вже за декілька метрів від нього, схопився за груди і почав повільно присідати, а потім впав ниць не подаючи ознак життя. Всі вмить зупинилися. "Помер", - прокричав хтось з його охоронців і в ту ж мить більшість комунюківців кинулася врізнобіч. "Скінчилась війна" - прошепотів Степан, тут же присівши на пагорбі: "Скінчилась, будь вона проклята"...
ID:
522404
Рубрика: Проза
дата надходження: 09.09.2014 17:19:47
© дата внесення змiн: 11.09.2014 22:01:33
автор: Леонід Ісаков
Вкажіть причину вашої скарги
|