Г а н у н я
Встає так рано, що ніхто в селі з нею у цьому не позмагається. Миється холодною водою, яку витягує з криниці, молиться і обов’язково зустрічає схід сонця. Це Гануня. Їй уже поза п’ятдесят, але вона ще здорова, рум’янощока і вертка, як веретено. Тому, мабуть, по-дівочому струнка, бо у постійному русі. Вона з юних літ листоношею працює і без цієї професії життя свого не уявляє. Її знають навіть собаки, не кажучи вже про людей.
Не раз споночіє, а Гануся ще між хатами “вишиває”, пенсію розносить. Коли хто хоче накинути їй гривню-дві “за послугу”, нізащо не візьме. – Мені досить того, що держава платить і фертіг, - гонорово поверне взятку.
- Ви, Гануню, завжди у русі, - якось завважила баба Пічкурівська, перераховуючи пенсію.
- Весь світ, бабуню, у русі, а я його маленька часточка, - і вже побігла, закинувши тяжезну сумку на плечі. І так з дня на день…
* * *
Мальовниче село, що видивляє очі вікон в небеса, влітку потопає в зелені садів, квітнуть тут барвінки і рута, а над криницями схиляють свої пишні віти кущі калини. Весною цвітуть нарциси і тюльпани, а влітку і восени обійстя світяться ружами, чорнобривцями, айстрами і іншими квітами, на які така щедра українська земля.
Це село змагається зимою з вітрами, вгортається в казкову срібно-білу красу, а з приходом весни знову розцвітає найяснішими барвами. Воно має свої славні сторінки, свою прадавню історію.
Гануня залюблена у кожну його стежину, у кожне подвір’я, у кожну родину. Іде собі, ступаючи по лапатих долонях лопухів і відчуває якусь особливу високу музику у виконанні небесного хору. І так їй добре, затишно і мило на цьому світі. Деколи виснажується, але одночасно й гартується. Інші скаржаться, що болять ноги, руки, а Гануні хоч би що.
* * *
Іван Деркач сидить під хатою, поштарку чекає. Сьогодні його день – день отримання пенсії.
- Файна молодиця, вертка і здорова. Повдовіла рано, а заміж не вийшла більше. Хто його зна, мо' не хотіла, а мо' ніхто не брав, - міркує Іван, а Гануня тим часом вже на подвір’ї.
- Ходіть, Іване, до хати, підпишете відомість, отримаєте гроші. Дивиться Іван: “Їй бо, погляд звабниці”.
- Знаєш Ганунь, я тіко шо твої очка повидів, файні очка маєш, сивенькі такі, лагідні.
- Бодай ви здорові були, - сміється Гануня, - ви що залицяєтесь?
- А що? Я сам, ти сама, переходь до мене та й будемо двоє. Твої діти вже на своєму хлібі, мої також. Га, Ганунь? – моргає Іван, намагаючись Гануню за коліно погладити.
- А бодай вас, - регоче Гануня, відсуваючись від Івана. – Я чула, чула, що ви колись, як бригадиром працювали, усіх жінок за коліна перемацали.
- Га, та як тобі повісти? Я до неї тої, сьої, а вона геби ніби согласна. А я думаю: ризкану.
- Ну, і як? – не вгаває Гануня, подаючи Іванові окуляри і ручку, щоб підписався за отриману пенсію.
- Та ружне було, - налаштовується на розмову Іван, але Гануня вже на подвір’ї, з Бровком розмовляє.
- Переходила лавку, схитнулася ненароком і плюснула в воду. Йой, діду, щось ваша лавка вузька дуже і хитається на всі боки. Чи то я така скріпла, що не втрималась, - це вже до старого Гриня Войта, що живе через річку від Івана.
- Добре, що в тій річці вода “жабі по коліна”, а то би втопилася.
- Хоч, Гануню, я тобі розповім усмішку про те, як жінки “з лавки падали”.
- Розповідайте, тільки борзо, - всідається Гануня навпроти діда.
- На сповіді жінки про гріхи тілесні перед отцем святішим признавались. Одна каже: “Я з сусідом переночувала”, інша: “Я в гречку скочила”, ще інша: “Я чоловіка зрадила”. Отцеві то було маркітно слухати, тому під час проповіді дав науку: “Якщо вже таке сталось, то кажіть на сповіді, “впала з лавки”.
Отець старий був, по кількох роках вмер, а у бабів волосся довге, та розум куций. Прийшов молодий священик, а вони сповідаються по-старому. Перейняв той сільського голову і давай корити, що лавки нормальної у селі немає.
- Падають жінки щотижня, щомісяця. Ваша за цей місяць два рази впала.
Регоче дідо Гринь, виставляючи на показ одного-єдиного зуба, що підліз під самий ніс, січе губу, а випасти не може.
- Беріть , діду, гроші, підписуйте папір, бо я ще хочу кілька хат обійти.
- Йой, Гануню моя злота, посидь ще трохи. Так ми банно, що би-м перед тобов двері замкнув.
- Вам би, діду, в Італії жити. Там таких, як ви, доглядають такі, як я, а тут нема часу, робота чекає.
- Хіба з лавки не падай, - кричить їй навздогін дідо.
Побігла Гануня, а старий Гринь задумався про Італію, де дідів доглядають, як малих дітей, масують їм ноги і возять на візочках. Задивився дід на вістря гори, оповите дзеркальною імлою.
- Може це і жорстокий вибрик долі, що я залишився сам, як палець, при живих дітях, але я свої гори не проміняв би на жодне місто під сонцем, на жодні апортименти. Поки годен - живу, як можу, а там буде видно.
А Гануня вже ген за вигонами. Квапиться, бо знає, що її чекають у кожній оселі.
Стара Журбенчиха дає гроші, аби заплатила за радіо і телефон, Сискова Славка просить заплатити за світло. Завжди затримується в баби Анни Левицької. Бабі вже дев’яносто третій пішов. Живе сама на околиці села, Гануня їй то води принесе, то грубку розпалить. Баба Анна готова півдня говорити, але Гануня щиро перепрошує стареньку, бо їй ще понад сто дворів обійти треба.
Через подвір’я хата старої Марунячки. Відраховує пенсію, а та їй свої думи оповідає:
- Скиглять вітри вночі, а я про смерть думаю. Як накине оком, то вже хоч круть, хоч верть, а мус іти за нею. І не вродився ще той, хто б перехитрив її. Один Ісус смерть подолав. Хочеться ще хоч трохи пожити, бо жити таки легше стало. Принесеш, Гануню, пенсію, то мені й на хліб і до хліба стає. Душа терпне від жалю, коли згадую про те, як дрібних дітей залишала в хаті, а сама в куфайці і кирзаках до колгоспу ходила за порожній трудодень. Але людина тоді не вмирає, коли їй тяжко, а тоді, коли попустить, коли хіба жити, а воно ба…
- А ви не думайте про погане, згадуйте про добре, що було в вашому житті.
А де ж воно, Гануню, те добро було? Чоловік пиячив, гонору мав більше ніж розуму, виціджував з себе брехню, як помиї. Отак і вік минув.
- Та посидь зі мною, - просить поштарку, бо бачить, що та сумку на плече закидає.
- Не можу довше, забіжу завтра. А зараз ще хочу встигнути занести пенсію незрячій Насті.
Перебігла через два вигони і вже Настине обійстя. Незряча сидить на старому коці, цвіт липовий обриває. Впізнала Гануню по голосі, втішилась.
- Ото сиджу, дівонько, сама-самісінька і слухаю пісні літа. Які вони дивні та гарні. Дочка в Італії гарує, а я собі якось раду даю. Вночі слухаю, як ясен місяць плаче. Спати не можу, а коли все-таки засну, півкруг місяця наді мною. Вчора у сні бачила розверзнуте небо. А прокинуся – кволість якась і біла тиша навкруги. Цієї ночі приснилося, що іду берегом річки, наді мною світла течія небес, босі ноги сокоче запашна конюшина, а на запруді білі лебеді шиї вигинають. Прокидатись не хочу, бо у снах я бачу.
Гануня присіла біля незрячої, без слів погладила жилаві руки і вклала в них гірким трудом зароблену пенсію.
- Біжу, бабуню, бо вечоріє.
* * *
Вийшла від незрячої Насті і зачудувалась. Красно так… Смарагдові хмари над сизо-голубими Карпатами і тепле дихання літнього вечора.
Раптом звідкілясь появились троє незнайомців.
- Тітонько, а, тітонько, нам би до сільради , покажіть дорогу.
- Та хто ж там у сільраді до тепер сидить?
Несподівано щось вогненно-пекуче бризнуло межи очі. Затулила долонею обличчя, намагаючись другою рукою утримати сумку. Але даремно.
- Людоньки, допоможіть, грабують! – закричала розпачливо.
Збіглися якісь люди, обступили Гануню, подали їй сумку, що валялась неподалік. Розмазуючи по обличчі пекучі сльози, Гануня кинулась до сумки.
- Гроші! Пропали гроші! – заголосила, зриваючи хустку з голови. – З чим я тепер до людей піду?! Сім тисяч гривень пропало, - вхопилась рукою за лівий бік, судорожно хапаючи повітря побілілими устами.
Захитались смарагдові хмари. У широко розплющених очах відбилась холодна вишина. Хтось накрив їй обличчя хустиною.
* * *
Споночіло… Занесли люди Гануню до осиротілої хати.
ID:
527863
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 05.10.2014 00:08:10
© дата внесення змiн: 05.10.2014 00:08:10
автор: Ольга Яворська
Вкажіть причину вашої скарги
|
