Сидиш на парі. Гнітюча атмосфера. З боків давлять стіни. Однокурсники інколи нервують. Хочеться на чомусь зосередитись, але не можеш, бо зі сторін з*являються звуки, які явно чути не хотілося б. Музика глушить непотрібні звуки, але й інколи може бути зайвою. Лампочка на стелі дразнить тебе своїм світлотіньовим блиманням. В думки лізуть питання, на які не маєш відповідей. Хочеться за щось взятись, але немає впевненості, що тобі це вдастья. Пари такі нікчемні.
Єдине, що може врятувати, це перехід з одного корпусу в інший. Холодний вітер проходить крізь твоє тіло, мурашки бігають по шкірі, а десь позаду тебе, ледве зігріває сонце. Твій погляд прикутий до обпалого жовто-гарячого листочка. Вітер окутує твоє обличчя, люди, які тіні то зникають, то виринають із за провулка, а ноги ведуть вперед, минаючи при цьому перешкоди. Холодний подих вітру розкуйовджує твоє волосся і ти прислухаєшся до музики, котру так гучно чути в твоїх навушниках.
