Привіт. Мене звуть Андрій. Я художник, проте за збігом обставин працюю кур’єром. Як ви зрозуміли робота рутинна і не підходить моєму темпераменту. Але мені потрібні гроші, тому берусь за все, де можна отримати копійку.
Натхнення до мене не приходило вже давно, замовлень на картини також немає. Здається, що я відкинутий цим суспільством. Усі мої знайомі і друзі влаштувались на чудові роботи вже мають сім’ї.
Прокинувшись цього ранку я зрозумів, що не можу більше жити. Моє життя втратило сенс, перетворилось на якесь убоге існування. Взяв ключі від старенької «Таврії» та вийшов на вулицю. Моя брудна та пошарпана машина чекала на якісь дії. Добре, що вона ще на ходу.
Виїхав за місто. Просто мчав вперед. На зустріч їде весільний кортеж. Поряд із ним я здаюся лише мініатюрною сірою плямою. Вони щасливі…
Не можу сказати як довго я їхав. Не відчував плину часу. Машина зупинилася, мабуть закінчився бензин. Я вийшов зі своєї «Таврії» й попрямував до мосту. Якась дивна постать у білій сукенці стояла на його краю. Вона ще тримаючись за огорожу. Невже вона хоче стрибнути? В голові промайнула лише одна думка: «Лише б встигнути…». Я біг, що є духу. Вона вже розправила руки, заплющила очі… «Ні, ні, ні» - подумки кричав собі я. Підбігши до дівчини я схопив її за руку. «Встиг, встиг, встиг» - стукало в голові. Вона плакала. Я обійняв її, щоб заспокоїти. Заглянув у її зелені, майже смарагдові очі та потонув у них. Серце забилось ще швидше, по тілу пролилося раніше не чуване мною, тепло. Я зрозумів – це Вона. Саме Її я шукав у цьому світі.
Пройшло два роки. Я став успішним. Відкрив свій магазин. Замовлень вистачало для того, щоб гарно жити. Та чарівна постать із мосту тепер моя дружина. Вона теж художник. З нею я щасливий. А сьогодні вона сказала, що вагітна. Вже два роки я розумію, що таке щастя.
