утікати від спогадів можна лише лежачи,
уподобившись до ящірки, що хвоста скинула,
чи змії, що зростається з новою шкірою,
без одежини голою і лускою невкритою,
викликаючи зміїв,
хай навіть зелених,
у пеленах безтілесності і без пелерини,
так боляче думається, що ця луска не до міри
і було би добре знайти стару
поночі.
і влізти в минуле, злитися воєдино
зі старими хвостами і думками старими.
але губишся знову в рядках палімпсестів
між багатошаровості і багатодумкості –
решта не вартує зусиль самоарешту,
самоізоляції у власній свідомости.
і лежати так без хвоста, а чи луски, виявляється,
не так страшно і не, щоби боляче,
навіть поночі,
коли чуєш себе для Всесвіту втраченим
і кожна бунтівна шпаринка видається винятковою,
а чи то пак, навіть найкращою.
завжди можна кинути весла і віддатися течії,
так недоречно забувши про електромотори,
так невчасно згадавши, що без луски ти голий.
і доля просто так хвости не дарує –
тільки ящіркам, тільки тим, хто плазує.
3 серпня 2014
