Стояв ясний, зігрітий сонцем ранок. Павлинка зібралась з батьками на ярмарок, причепурилася, як лебідонька, заплела своє чорне як смола волосся у коси, прикрасила яскравими стрічками, наче весна заграла в серці й душі своїми кольорами.
- Павлина, йди швидше, не барися! – гукнула мати.
- Ой, мамо, йду вже.
Батько запряг коня у візок, та й поїхали. А шлях неблизький, зітхає батько – кінь старий,
напевно віддасть свою конячу душу незабаром.
- А, ось у пана-то Краснянського багато коней, фіри свої, багатий пан. Та на нашу Павлину він очима так і стріляє. Павлина, ти як, підеш за пана? Не пожалкуєш, будеш як сир у маслі…
- Мамо, що ви таке кажете, старий він для мене, не люблю я його.
- Га, ти диви, старий! Головне – багатий, не будеш біди знати за ним.
- Навіщо, мамо, вам такий зять, який трохи молодший за вас саму?, - розсміялася Павлина.
- Батько, а ти що мовчиш, як риба в річці? – звернулася мати до свого чоловіка.
- Ой,Галино, не буди лихо. Навіщо Павлинці такий чоловік, не любий. Чи сама забула, як від своїх батьків до мене збігла, кохала напевно, якщо сама за пана не пішла.
- Ну, згадав, ти Петро, це ж було коли! Я Павлинці щастя бажаю, не комусь служити, а щоб їй самій прислужували. Маєток в пана тут великий, у місті теж. Буде наша Павлинка панянкою файною,поїде з чоловіком до Львова, а там – краса! Не сидіти ж все життя у селі.
Так, за розмовами, дісталися вже сусіднього села. Ярмарок буяв, як велика жива казкова істота. Як, завжди, дівчат вабить яскраве вбрання, стрічки, прикраси. Павлина побігла подивитися на хустини, та раптом, зіткнулася з парубком. Він – красень, високий, з карими очима, стояв заворожений красою Павлинки. Вона засоромилася, та опустила очі.
- Яка красуня! Дівчина, як звати тебе ?
- Як батьки назвали, так й звуть – осмілівши, з посмішкою, відповіла Павлина.
- Красуне, не буду набридати, схочеш, розшукай Нестора Коротича. Та, ось хустина – для тебе.
Нестор вихопив саму красиву хустину у крамаря та віддав Павлинці.
- Дякую, Несторе. Павлина я.
Павлина схопила хустину й побігла. Серце застукало у грудях так, що трохи ще – вистрибне. Щось таке сталося, декілька хвилин вистачило, щоб закохатися у цього парубка. Весь шлях до дому Павлинка сиділа мовчазно, мати все буркотіла про пана Краснянського, що треба йому сказати, хай засилає своїх сватів. А Павлина мріяла про кохання.
У вечорі до Павлини зайшли подруги – Олена та Наталка.
- Павлинка, пішли з нами на гуляння, хлопці будуть, пісні, танці – тараторила Олена.
- Ой, дівчата мої, дорогенькі! Якби там був той парубок, якого я стріла на ярмарку,
то було б величезне диво!
- Розкажи,розкажи – втрутилася в розмову Наталя.
- Він такий…Красень, якого в світі більш немає, високий та стрункий, очі – як сполохи вогняні, прокололи мене у саме серце. Хустинку мені подарував – ось яку.
- Ой, Павлина, Павлина, хіба не знаєш, що хустина у подарунок – до сліз – мовила Олена.
- Та до яких сліз, не лякай подругу – вторила Наталя.
- Але так кажуть…- відповіла Олена та й засмутилася.
- Дівчата, та й годі вам! Я згодна, пішли на гуляння!
Ой, гуляння! Музики грають, ноги самі просяться у танок. Хлопці прийшли жваві та веселі. Раптово Павлинка побачила Нестора, та їх очі стрілися, знову затремтіло серце як листячко на повітрі, щічки рум’янець охопив.
- Ось, красуня, ми і зустрілися – Нестор підхопив Павлинку у танок – не засмучуйся, мила Павлина, сподобалася ти мені, як тільки на тебе поглянув.
- Ти мені теж, - мовила тихо Павлина.
- Приходь завтра до мене, криницю зробив, приходь з подругами за водою. Гадаю, що назву її «Павлинкіна криниченька».
- Гаразд, прийду, якщо батьки відпустять.
До дому Павлинка прийшла як на крилах прилетіла, любий став для неї Нестор.
Вранці заграло сонце лагідним промінням, а Павлика не відпускала свої солодкі мрії, так хотілося їй знову побачити свого Нестора. Павлина вбралася як на свято, та ось мати гукнула – Павлино, ти куди зібралася, та вбралася наче не весілля ?
- Ой, мамо! До криниченьки нової піду я, чекають на мене там.
- Доню, навіщо кудись йти, є і в нас криниця, чи стріла ти когось?
- Стріла хлопця я , Нестором звуть. Мамо, відпусти!
- Навіть не думай, не пущу. Підеш за пана, та й годі, кохання коханням, а в житті треб щось мати. З паном будеш жити та в нічому собі не відмовляти.
Павлина засмутилася, та очах затремтіли сльози. – Навіщо, ви мамо так! – крикнула Павлина та й побігла до хати.
Нестор довго чекав на Павлину, гадав, сподівавсь, що прийде його люба до нього. Але так і не дочекався, вирішив у вечорі пробратися до Павлини до дому.
Вечір спустився на землю тихою, прохолодною ковдрою. У сутінках помітні лише вогники цвіркунів, та аромат трави розносився у повітрі. Нестор знайшов дім Павлини, та спочатку кинув маленький камінець у вікно.
- Павлино! – гукнув тихо.
Павлинка відкрила віконце, Нестор не довго думаючи, заліз до неї у вікно. Схопив у обійми та почав цілувати. Павлинка уся тремтіла від щастя.
- Люба моя, Павлинко, чому не прийшла до мене? Я чекав тебе, моя мила, люба моя, життя моє…
- Несторе, любий, мати не пустила, хоче заміж мене віддати за пана Краснянського, він старий, не люблю його. Тебе люблю, як тільки побачила, милий мій, як же нам бути, що робити?
- Нічого, ось корчму збудую, будуть гроші, буде весілля, люба моя, лебідонька ти моя, ім’я в тебе – як у лебідоньки – Пава моя гарна, не маю сенсу у житті без тебе.
Милувалися вони, закохані один в одного, довго, лише місяць бачив їх милування, та чув їх слова кохання. Так потай десь стрічалися Павлинка з Нестором. Так плинув час їхньої любові. А Нестор гостинці носив своїй лебідоньці, то квіти під віконцем їй залишить , то намисто, то сережки. Одна розрада – танці, там Павлинка з Нестором могли від душі один одним насолодитися не ховаючись. Погляди у очі, притискання, стукіт сердець один на двох, слова ніжні на вушко. Але чекала на Павлину сумна подія.
Через тиждень прийшли свати від пана Краснянського – Мишко та Сильвестр. Павлина сиділа як кам’яна, серце стислося в грудку. Від розпачу зуб на зуб не потрапляв. Мати швидко обговорила справу та дала згоду на весілля. А батько ходив як дощова хмара.
- Галино, не роби дурниці, не продавай дочку!
- Петро, я знаю сама, що робити з її життям, вона ще подякує мені за такого чоловіка, якого я знайшла.
- Ой,Галю,Галю! Біди наробиш тільки! – зітхнув батько та й сплюнув з горя.
На другий день Павлинка набралася мужності та й пішла до Нестора. Він схопив її, цілував палко, а Павлинка почала плакати.
- Люба моя, що сталося? Чому плачеш, чому засмучена, мила моя лебідонька?
- Свати приходили від Краснянського – Мишко та Сильвестр. Мати згоду дала, скоро весілля.
- Не плач, люба, щось вигадаємо. Корчма збудована, буде дохід, буде на що жити нам з тобою. Приходь завтра ще, та не бійся, я нікому тебе не віддам.
На другий день Павлинка зібралася знову до Нестора. Але мати знову її перехопила та змусила сидіти вдома, у своєї кімнаті. – Не треба засватаної дівчині бігати до хлопців! Й не виходь з хати. Не пущу тебе до твого Нестора. – мати грюкнула дверима.
У вечорі до Павлинки прибігли подруги. Мати їх пустила, але наказала, щоб не довго сиділи. А Павлина з заплаканими очима сиділа біля вікна.
- Павлинко, не засмучуйся, може це все й добре, що так – мовила Олена.
- Ну, що ти таке кажеш! – крикнула їй Наталка.
- Подруги, милі, йдіть до Нестора, скажіть йому, що мати мене нікуди не випускає. Що мені робити, не хочу я за того пана йти. Ліпше отруту випити, чим з нелюбим жити.
- Ой, не кажи так – в один голос сказали подруги.
- Я піду до Нестора твого та усе розповім – каже Олена.
- Я теж – мовила Наталя.
Наступного вечора подруги пішли до корчми шукати Нестора. Він стрів їх, та одразу спитав про Павлинку. Подруги голосно розповіли усе. Та на його біду сиділи там Мишко з Сильвестром й чули усю розмову.
- Як це, друже, наречена нашого пана хоче крутити з іншим – Мишко зухвало мовив.
- Треба йому показати, хто справжній господар Павлинки – відповів Сильвестр.
Вранці пан Краснянський усе знав про Нестора, та наказав своїм прихвосням убрати його зі свого шляху – Павлина буде тільки моєю – кричав він та тупотів, до почервоніння.
Вечір впав ясний, зірки сяють, та вирішив Нестор йти до своєї долі, до любої своєї. Але спіткала його зла доля. Підкараулили Нестора лиходії та й вбили хлопця. Не встиг він і побачити свою лебідоньку. Тільки ім’я її шепотів вмираючи.
Вдень прибігли Оленка з Наталею до Павлинки та розказали, що Нестора було вбито, горе прийшло, сліз не оберешся.
А Павлинка схопила оцю хустину, що любий їй подарував та й побігла до нього, в останній раз побачити, вже мертвого. Обійняла вона його, заливаючись слізьми, цілувала й казала – любий, тепер і я буду завжди з тобою, душа моя полетить до тебе милого, шукати на небі щастя. Помолилася,одягнула хустинку та й стрибнула у криниченьку.
Стоїть собі «Павлинкіна криниченька» тепер та й в місячну ніч можна на воді побачити відображення Павлинки та Нестора.
ID:
533922
Рубрика: Проза
дата надходження: 01.11.2014 13:22:23
© дата внесення змiн: 09.06.2015 16:13:45
автор: Ниро Вульф
Вкажіть причину вашої скарги
|
дякую за лікбез... А ще була красунею, жінкою Маркевича, який зробив її щасливою та заодно писав оповідання для неї під її іменем, за що вона дуже кохала його!! 
