Прасував мою душу, парою її обпікав…
Позагладжував канти і згини на ній, як на новій сорочці…
Підкорялась й терпіла тобі, хоч не знала, чи дійсно кохав…
Та все вірила в щастя своє, стоячи в мертвій точці…
Ти зламав мене всю, стерши в порох увесь егоїзм…
Ти приспав моє «Я» і приборкав мою непокірність…
Ти думками про себе засипав весь мій організм,
Який ніби затятий паломник - сповідував вірність….
Я щаслива ходила в гіпнозі кохання твого…
Небуття і буття переплутались в моїх етюдах…
Загубила різницю між тим що було й не було…
Розпилилась в тобі коливанням в різких амплітудах…
Та лавиною снігу зі сну пробудилася я…
Ніби блискавка дійсність спотворену вмить засвітила…
Я ніколи, ти чуєш, ніколи не була б твоя,
Якби дехто колись так давно не зламав мої крила.
дякую 
