У бідного Далі відняло раптом крила…
Ти, певно, забув, про що я говорила,
і, може, згадав, про що я мовчала.
Просто я тебе добре знала:
надто добре, щоб бути поруч,
надто погано, щоб лишити без тями.
Коли всі повертали праворуч,
ми вперто тікали прямо.
Коли ніч тушить в вікнах пожежі,
ми в собі, як в безмежній вежі.
І навіть, коли ранок усе вбиває,
є відчуття, що про нас ще хтось дбає.
Ці почуття, наче онкохвороба:
в собі найсильніше, а в нас розриває.
І ти знаєш: з цим нічого не зробиш,
а все-таки вихід шукаєш.