Переможений впав, витер тіло землею,
Вибив нею крізь себе надію і біль.
Переможений спав, марив сном, як трофеєм,
він - цієї землі неоцінена сіль.
Переможений встав, обтрусив обладунок,
панцир свій надломив, розколовся шолом.
Переможений знав, що життя – подарунок,
що воно вже не стане таким, як було.
Переможений йшов, шкутильгав через силу,
Раз у раз зупинявся, та далі рушав.
Переможений знов підіймався з могили,
він тепер не брикався і не поспішав
Переможений міг заховать обладунки
і смиренності рясу на себе вдягти.
Переможений зліг, та не тіпнулись руки,
знову повз, адже мав він до чого повзти.
Переможений їв із ножа свій сніданок,
бо у скруті не втратив він лиш аппетит.
Переможений млів, бо, стрічаючи ранок,
він завжди забував про усе лиш на мить.
Переможений звів серед поля фортецю,
він на ній тренувався і приступом брав.
Переможений вив від пустельної спеки
і від лютих морозів не раз заклякав.
Він нарешті прийшов, відпочивши хвилинку,
Переможця впізнав ще за помахом вій.
Переможцю він кинув в лице рукавичку,
Переможця він викликав знову на бій.
…
Переможений вмер, він, навіки убитий,
вічно в небі літатиме сизим орлом.
В Переможця – фортеця і панцир побитий,
і розколений навпіл старенький шолом.
