Степ мовчить, та скоро озоветься.
На губах – смак пилу і поли́ну.
Осінь небо на дрібненькі скельця
Розбиває криком журавлиним.
Я іду у цій скляній заграві
Вільним степом – ген на схід до валу.
Тут тебе водила поміж трави,
Пестощів – благала й дарувала.
На духмяне зілля роси сонні
Падали під небом кришталевим.
В пам’яті ж – лише твої долоні
Та цілунки солодко-вишневі.
А тепер я не вгамую суму:
Він в степу разом із вітром бродить,
Бо не змовкла на півгуці сурма,
Що склика козацтво до походу.
Буйний вітер, знаю, не поверне
Згублений в степу вінок із рути.
Думка знову на недобре верне,
А печаль стискає серце в грудях,
Хоч себе вмовляю – повернешся,
Небо не дозволить, щоб загинув…
Степ мовчить, та скоро озоветься
На мій плач – прощанням журавлиним.
