Коли не знаєш ліку дням
А на вікні мов на холсті картину вже домальовує зима
Закреслені одні за одним місяці
Вирвані листки в календарі
І так було щодня …
Лише на кіноплівці пам'яті залишились ті ...спогади одні
Обличчя, імена, місця
Усмішки, й знову слова
Слова…. Їх було, мабуть, найбільше
Щирих, смішних і навіть до сліз гірких
І так кожен раз з них «ліпили» нові сюжети, що
сипались як пісковий годинник
так само все більш і більш невпинно.
Кажуть, із часом сперечатися не варто?
Хоча... закрадались й такі думки
Це те ж , що зупиняти потяг
Безглуздо, страшно, і не потрібно – так знаю, казав перехожий і не один мені
Признаюсь чесно, було тоді байдуже,
Бо аксіому цю сама ж засвоїла давно,
Однак шукала... таки вихід в іншій площині – але даремно
На вулиці усі сліди вже й так потроху замело.
Один.. два.. три ...і так півроку
Накувала зозуля ще навесні
А нині, а нині - це просто хороші уроки
І люди чужі раптом стали близькі.
Тепер в об’єктиві їх камер знову нові сюжети, герої і слова
Старі залишились лиш номери у телефонній книзі
І чекання , коли трубку візьме він чи то вона
Зупиняти потяг мені вже немає сенсу
Свою станцію не сплутаю... вже ні!
Чому ? – спитаєте - та просто, бо зветься вона
\\\"Мене чекають тут завжди!\\\"
.