Завиває пекельний протяг,
Ніби десь крізь поле потяг
Відвозить чимдалі тих нас,
Які б збожеволіли враз
Від грому війни.
Та миттєва тиша – оманна,
Коли ти у просторі битви.
Рахуєш до трьох крадькома
Простими рядками молитви.
І від неї рятунку нема.
Тиша сковує наші серця,
Крижаними крильми обніма,
Перетворюючи на мерця.
Гірше грому війни.
Який Бог збереже дитя,
Що на кулі з кулями лізе?!
Може той, що кує меча
І заточує воїнам леза?!
Нема часу на роздуми-марш!
На війні гуманізм – недуг.
Та вгризається чийсь отченаш
В кулеметного такту ланцюг-
Пісню грому війни.
Та в'ється смерчем навкруг,
А ти смерті смієшся в лице,
Бо живий і живий твій друг!
Тільки стягує смерть кільце.
... Там на полі – людини тінь,
Alter ego безсмертного я.
Усвідомивша, що за мить,
Може втратити власне життя.
Стати громом війни.
Тінь біжить і рахує набої,
Для спільних живе перемог.
За двох тінь одна в полі воїн,
Та не ділить лише некролог.
