Примітка: симпатична двієчка в назві вказує на те, що бажано ознайомитися з першою частиною (http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=546427), якщо хочете щось тут зрозуміти.
_______________________________________________________________
зброєносець молиться надто щиро…
«молитва зброєносця»
І
А мої молитви – тільки довгий ланцюг рядків.
Мені болю бракує. Бракує благань і слів, тільки сили не бракне, й так само рука тверда, коли ніж підіймаю – здійснити новий удар.
Я є воїн. Є вбивця. Я кров, ніби воду, ллю.
/не давай сил мі, Боже – усе я сама стрерплю/
ІІ
Месник тихо говорить: «Послухай мене, дівча: поки в світі ще можна і треба не пробачать, тож земля досі носить на спині таких, як ми.
Тебе зватимуть бісом, породженням зла й пітьми, не пускатимуть в дім навіть в бурю й грозу страшну, а як що – то покинуть вмирати саму-одну, себто «тьма породила – нехай забирає тьма».
Я до чого, сестричко: обрала ти це сама, і тепер вже ніяк не виходить того змінить» - і ледь хрипко сміється.
ІІІ
Чому я ще досі з ним?
Я тримаюсь за нього – що змушує так робить? Що мені його доля, котру прийняла й собі?
Я читаю жорстокість у темному склі зіниць – то чому його рани нестерпно болять мені, так, що хочеться трути гіркої зварити з трав чи щоб світ розвалився і геть у пітьмі пропав?
Та я маю здаватись твердішою за граніт.
/Ти ж беріг мене, Боже
чому від кохання – ні?/
ІV
Ніж – в долоні моїй.
На зап'ясті – його рука.
Месник тихо говорить: «Найгірші з небесних кар – то є страх і непевність. Отож, не тремти, а ще не показуй страждання. Також не ховай очей і нікому не вір. Ну, на крайність – хіба собі й більш нікому».
Мовчу.
Що він зна про страждання й біль, як про, власне, кохання, котрого не обирать?
V
Моя ніжність до нього давно вже сягла за край, що його встановила і доля, й здоровий глузд.
«Ти почула, сестричко? Затямила?» - я сміюсь через силу й нервово: «Послухай, а як же ти? Меж ворожих мечів і байдужо-холодних стін хоч тобі в цілім світі повинна я довірять, чи вже й того не можна?»
«Чи можна? Та ні, навряд. Я черствий та жорстокий і – бачили небеса – зрад зустрів забагато й став здатен на зраду сам. Розучився жаліть, співчувати і пробачать.
То послухай поради: собі довіряй, дівча, й буде нікому кидать та душу палить дотла».
/поясни мені, Боже: ну що я у нім знайшла?/
VI
Та стерпіти є легше, аніж попалить мости.
Месник тихо питає: «Ти справді хотіла йти?».
Що сказати йому? Чи усе обернуть на гру, чи «Піти б я могла, тільки серця не заберу?».
Гру програла.
«Та годі! - кажу я, - Куди мені?».
VII
/я люблю його, Боже
занадто люблю
амінь/
