Я дивлюся в вікно, скучаю,
Вітер наспівує сумний мотив,
Лише гаряча чашка чаю,
Прибавила душевних сил.
Душі чогось не вистачає,
Неначе там сидить пітьма,
І причаїлася, чекає.
Коли дійду я до кінця.
Одна любов мене рятує,
Одні думки, що ти моя.
Та вітер все сильніше дує,
І можу впасти з краю я.
З краю байдужості й терпіння,
Бо інколи не має сил.
Іти вперед, і від безсилля.
Втрачаю ніжність своїх крил.
Тих крил, що часто обіймали,
Тебе своїм п’янким теплом,
Тих крил, що досі захищали,
Від зла, окутавши добром.
Наповнені твоїм коханням,
Вони несуть нас в небеса,
Без нього, вп́адуть, і мовчанням,
Їх обійме свята земля.
Вони не зможуть більш літати,
І щоб змогли злетіти знов,
Їм лиш достатньо відчувати,
Твоє кохання і тепло.
Літати нам чи не літати,
Вирішуй ти, я лиш скажу,
Що нам під силу все здолати,
Тихо промовивши, люблю!!!
Любовь, действительно, окрыляет. Пусть будут даже два крыла, но на двоих 
