Старенький лікар вийшов із палати:
"Сонце зайде і він... помре.
Тримайтесь, мамо, мушу вам сказати...
Ваш син до вечора не до... Не доживе."
Дивилось сонце на вселенське горе.
Упала мама лікарю до ніг:
"Йому лиш двадцять. Він все переборе..."
"Смертельна рана. Я зробив, що міг".
О, сонце, сонце, не заходь, благаю.
Єдиний син у мами помира.
О, сонце, сонце, не заходь, благаю,
Проклята будь навіки ця війна.
Він буде жити. Бо він мусить жити.
До ранку перебути б цю біду.
О, Боже мій, чи можна так зробити,
аби сини не гинули в бою.
Й намалювала мама тепле сонце
На шибці лікарняного вікна.
Й дивився син до ранку на віконце...
А зранку лікар мовив: "Чудеса!"
Він буде жити. Бо він хоче жити,
Усім смертям та ворогам назло.
І буде сонечко йому світити...
А лікар скаже тихо: " Повезло"...
Оксана Максимишин-Корабель
9 лютого 2015 р.